З життя
Мій 89-річний тесть прожив з нами 20 років, не внесши жодної гривні до сімейного бюджету
**Щоденник.**
Мій тесть, 89-річний дід, жив із нами двадцять років, але жодної копійки не вніс до сімейного бюджету. Після його смерті мене очікував справжній шок, коли до дверей завітав адвокат із несподіваною звісткою.
Я одружився у тридцять, не маючи нічого за душею. Родина дружини також не вирізнялася достатком лишень її батько, пан Коваленко, вже немолодий, тихий, що жив на скромну ветеранську пенсію.
Незабаром після весілля він переїхав до нас і залишався в нашому домі аж до останнього дня. Двадцять років він не платив ні за світло, ні за воду, ні за їжу чи ліки. Не доглядав онуків, не готував, не прибирав. Деякі навіть називали його «першокласним нахлібником».
Бували моменти, коли мене це дратувало, але я думав: «Він уже літня, слабка людина, мій тесть. Якщо я скаржитимусь, хто про нього подбає?» Тому мовчав. Та всередині росився гіркий осад. Приходиш з роботи втомленим, відчиняєш порожній холодильник, а він спокійно пє каву, ніби його це зовсім не стосується.
Одного дня він помер, і я подумав, що все скінчилося Вісімдесяти девяти років, тихо, без важких хвороб і лікарень. Ранком дружина принесла йому чаю з бубликом і виявила, що він більше не дихає.
Я не відчував особливого горя частково через його вік, частково тому, що його присутність у будинку стала звичною, як тінь. Похорон був скромним. Родина дружини не мала грошей, тож усі клопоти взяли на себе ми з дружиною.
Через три дні до нас завітав чоловік у костюмі. Я ледь не впустив склянку з водою з рук. То був адвокат із папкою документів. Перевіривши мої дані, він передав мені червону папку:
«Згідно з заповітом пана Коваленка, ви є єдиним спадкоємцем усіх його особистих активів».
Я гірко усміхнувся: «Які активи? Він двадцять років був на нашому утриманні навіть пристойних черевиків не мав!»
Але адвокат серйозно перегортав сторінки:
Ділянку 115 квадратних метрів у самому центрі Києва, переоформлену на мене два роки тому.
Ощадний рахунок із понад 2 мільйонами гривень, де я був єдиним бенефіціаром.
І листа від тестя, переданого через адвоката:
«Цей зять часто бурчав, але двадцять років годував мене, не даючи в чомусь потребувати. Моя дочка лінива, а він узяв усі тяготи на себе. Я прожив довге життя і розумію, хто вартий чого. Не для того, щоб сплачувати борг, але не можу піти, нічого не залишивши».
Я застиг, з очей покотилися сльози. Виявилось, він зовсім не був бідним. Та земля спадщина його роду, про яку він нікому не згадував. Гроші на рахунку його заощадження за все життя, зі складними відсотками, яких він жодного разу не торкнувся. Він заповів усе мені тому, кого колись називав «нахлібником» і кому бажав піти геть.
Тієї ночі я сидів навпросид перед його фото, запалив свічку і, дивлячись на його усмішку, прошепотів:
«Я помилявся, батьку Ви все життя мовчали, не давши нікому почутись винним перед вами. Навіть тому, хто вважав вас тягарем».
