З життя
Юля вилетіла на ювілей свекрухи на день раніше за решту родини, і ледь сіла в літаку, як з переляком почула свій вигукнуте ім’я — перед нею стояв…

Соломія вилетіла на ювілей свекрухи на день раніше за інших, і ледь сідаючи у літакове крісло, здригнулася хтось несподівано гукнув її на імя
Вона нервово крутила ручку валізи, стоячи в черзі на реєстрацію. До ювілею свекрухи тепер колишньої лишався ще день, але Соломія свідомо обрала ранній рейс. Вона знала, що Богдан, як завжди, тягнутиме до останнього і полетить лише вранці наступного дня. Минуло три роки після розлучення, і все це вони жили в одному місті, жодного разу не зустрівшись. Тепер Соломії найменше хотілося руйнувати цю крихку рівновагу.
“Місце 14Г”, – прочитала вона на посадковому талоні. Біля вікна, як любить. У салоні дістала книжку новий роман, який почала читати вчора і не могла відірватися. Історія про кохання, зраду і пробачення. Раніше уникала таких сюжетів, але час лікує.
“Соломіє?” знайомий голос змусив її здригнутися. “Оце так зустріч”
Вона повільно підняла очі. Богдан стояв у проході, тримаючи валізу. Все такий же стрункий, у своєму улюбленому синьому піджаку. Лише на скронях зявилося трохи сивини, якої вона раніше не помічала.
“Ти ж завжди запізнюєшся”, вирвалося в неї замість вітання.
“А ти завжди все плануєш наперед”, усміхнувся він, дістаючи квиток. “Оце так 14Ґ.”
Соломія відчула, як гаряча хвиля піднялася до щік. Три години польоту поруч із людиною, яку так старанно уникала. Схоже, доля вирішила пожартувати.
“Можу помінятися місцями”, почав Богдан.
“Не треба”, перебила Соломія. “Ми ж дорослі.”
Він кивнув і сів поруч. Від нього пахло тим самим одеколоном, і цей запах раптом торкнувся чогось глибокого всередині. Скільки разів вона прокидалася від цього аромату
“Як справи?” запитав він після зльоту, коли тиша стала гнітючою.
“Добре. Відкрила свою студію йоги”, відповіла вона, намагаючись говорити рівно. “Ти все там же?”
“Ні, пішов у консалтинг. Памятаєш, я мріяв про це?”
Звісно, памятала. І скільки вони сперечалися через це. Вона боялася змін, він прагнув нового. Тепер кожен отримав те, чого хотів. Чому ж тоді так болить?
“Мама буде радий тебе бачити”, сказав Богдан після паузи. “Вона досі зберігає ту керамічну вазу, що ти їй дарувала.”
“Надія Степанівна завжди була”, Соломія запнулася, “дуже доброю до мене.”
“Навіть після розлучення казала, що ти була найкращою невісткою.”
Вона відчула, як щось защеміло в грудях. Дістала книжку, намагаючись сховати хвилювання.
“Що читаєш?” Богдан глянув на обкладинку.
“Час пробачати”, відповіла вона, і обидва замовкли, відчувши іронію назви.
Решту польоту вони провели мовчки, але це була вже інша тиша не напружена, а тепла, майже затишна. Коли літак приземлився у Львові, Богдан допоміг їй дістати сумку.
“Може, поїдемо одним авто?” запропонував він. “Все одно в один бік.”
Соломія вагалася. Три роки тому вони розійшлися, впевнені, що більше ніколи не зустрінуться. Але ось вони тут, і світ не розвалився.
“Добре”, кивнула вона. “Тільки я керуватиму навігатором, бо ти завжди з ним сперечаєшся.”
Богдан засміявся, і від цього сміху щось відгукнулося в душі. Можливо, іноді треба просто відпустити минуле, щоб теперішнє стало світлішим?
Виходячи з аеропорту, вона зрозуміла, що вперше за довгий час не шкодує про цю випадкову зустріч. Попереду був ювілей, гості й ніякові погляди. Але тепер вона знала вони впораються. Адже вони завжди вміли.
