«Кожен день під тиском: як знайти баланс між материнськими обов’язками та власним життям»

Мені двадцять девять років. Я заміжня вже пять років. У нас з чоловіком двоє маленьких дітей, молодшій дочці лише три вона ще не ходить до садочка. Щойно я відведу її туди, вона негайно захворює, і ми тижнями сидимо вдома на лікарняному. Тому ми з чоловіком вирішили: поки вона не виздоровіє я буду з нею. А будинок, як відомо, сам себе не прибере, вечеря сама не звариться, а діти самі не виростуть.

Кожен день це маленький марафон: кухня, прання, іграшки, підгузки, капризи, уроки зі старшою. Я вкладаю в дітей душу, сили, година за годиною пояснюю, показываю, виховую. Ввечері ноги гудуть так, ніби я цілу зміну на заводі стояла.

Але моїй матері цього не поясниш.

Мамі, здається, глибоко байдуже, що в мене своя родина, клопоти, діти. Вона дзвонить кожен день і влаштовує мені розправу. Не питає, як я, не цікавиться онуками. Лише докори:
Знову цілий день лежала, телевізор дивилась?
В інтернеті сидиш?
Чому не приїхала до мене?
Чому в мене на кухні не прибрала?
Коли продукти привезеш?

Мама живе в іншому кінці Києва. Через пробки це ціла подорож. А їхати мені доводиться з двома дітьми залишити їх ні з ким. Поки я доїду, поки вислухаю, що я «ледаща» і «нічого не робить», поки сама все зроблю в її хаті вечір, сил немає. А хто прибере в мене? Хто нагодує моїх дітей?

Я намагалася пояснити, що мені важко. Що в мене й так рук не вистачає. А у відповідь образа, образа, образа. Сльози по телефону, звинувачення:
Ти егоїстка!
Мені погано, а ти мене кинула!
Чужим матерям допомагають, а ти що?

Але ж… де допомога від неї? З моменту народження дітей вона жодного разу не приїхала, щоб просто погратися з онуками. Жодного разу не сказала:
Донечко, відпочинь, я з ними посиджу.

Коли я тільки повернулася з пологового, вона завітала до нас. Не з борщем і турботою а як гостя на свято. Я ледве стояла на ногах, а вона сиділа і чекала, поки я накрию на стіл. Їй, бачите, «незручно» брати щось із холодильника. Я повзла по кухні зі швами, щоб потім не чути, що «в хаті безлад і господарка нікудишня».

А потім були претензії:
Борщ несмачний.
Пересолено.
Стіл не святковий.
Де сервіровка?

З того часу нічого не змінилося. Вона не приїжджає. Не цікавиться, як я. Лише дзвонить щоб лаяти. Вимагає, щоб я їздила до неї щодня і все робила по хаті. А в мене сил немає. Я не залізна.

Кілька тижнів тому ми сильно посварилися. Дуже сильно. Я не витримала, сказала все, що накипіло. З того часу вона мені не дзвонить. І, чесно? Я теж не дзвоню. І я щаслива.

Вперше за багато років я відчула себе вільною. Спокійною. ТиЯ зрозуміла, що іноді найкраща турбота про себе це вміння сказати «ні» навіть найближнім.