З життя
У мурашнику під Карпатами жила собі маленька мурашка. Вона не була найсильнішою, найспритнішою чи найрозумнішою. Але мала одну рису, яка вирізняла її серед інших: вона не могла пройти повз чужий біль.

Колись давно, у старій дупі дуба над Дніпром, жила маленька мурашка на імя Марічка. Вона не була наймогутнішою, найспритнішою й не наймудрішою серед товаришів, проте мала одну рису, якою всіх виділялася: не могла пройти повз чужий біль.
Коли хтось втомився і не міг донести зернину, вона підходила і допомагала. Коли когось спіткала крихка гілка, Марічка піднімала його. Коли дощ розмив тунелі, вона першою кидалась усе відновлювати. З часом інші мурахи звикли до її постійної присутності: «Марічка, ти завжди поруч». Коли зернина впала вона підняла. Якщо не встигаєш вона доробила. Втомився підставила плече.
Але ніхто не спитав: «А ти, маленька, не втомилась?». Щодня вона працювала не лише за себе, а й брала на себе те, чого інші не встигали. Відпочивала? Ні. Тихенько шепотіла собі: «Трохи ще потерпи. Головне щоб іншим було легше». І раптом відчула, що ноги трусяться, спина ниє, а зернина стала важчою, ніж будьколи.
Як же вона підведе дупу? Один просив допомогла. Другий стиснув зуби і погодився. Третій: «Ти ж завжди знаходиш час», і вона знову не відмовила. І тоді сталося те, чого сама не чекала: під вагою чужих турбот Марічка просто впала. Поруч пробігали інші мурахи, не помітивши її, впевнені: «Та вона зараз встане». Але дні минали, зернятка валялися, тунелі руйнувалися, а її плече, що завжди підтримувало, зникло.
Тоді мурахи почали розуміти, що вона робила набагато більше, ніж будьхто здогадувався. Шукали її не знайшли. І лише старий Михайло, що жив на краю колонії, стомлено зітхнув: «Вона пішла. Зрозуміла, що її працю не цінували, доки вона була».
Чому вона нічого не сказала? обурювалися інші.
А ви колинебудь питали, як їй? відповів Михайло.
Мурашник замовк. Тоді зрозуміли: їхня помічниця була завжди поруч, та коли їй потрібна була підтримка, ніхто цього не помітив.
Мораль: у кожному колективі є люди, які тягнуть більше, ніж інші. Вони мовчки допомагають, кажуть «так», коли вже на межі, підставляють плече і не просять нічого у відповідність. І лише коли вони зникають, усі починають усвідомлювати їхню безцінність. Чи встигнете ви це зрозуміти вчасно? Чи повернуться вони, якщо підуть?
Якщо у вашому житті є така людина, не мовчіть. Не відкладайте. Запитайте сьогодні: «Тобі не важко? Чим я можу допомогти?». Бо іноді одне запитання здатне змінити все.
Факти, які варто памятати: «Тихі люди» у колективах часто роблять найбільше. Вони рідко говорять про свої заслуги, та їхня праця фундамент для всіх. Емоційне вигорання приходить непомітно; той, хто завжди бере на себе більше, здається сильним, аж доки не впаде. Подяка це паливо; навіть просте «дякую» чи визнання стає підтримкою, що тримає. Найбільше навантаження отримує не той, хто може, а той, хто не вміє відмовляти. Колектив стає сильним лише тоді, коли навантаження розподіляється рівномірно. Якщо тягне один рано чи пізно все завалиться. Запитання «Як ти?» може мати силу терапії, бо показує, що тебе бачать і цінують. Людина не зобовязана завжди допомагати; допомога це дар, а не контракт, і його слід поважати. Найважливіше: якщо у вашому житті є такий «мурах» людина, що завжди поруч, дайте їй зрозуміти, що ви це бачите. Інакше одного дня ви прокинетеся без тієї підтримки, на яку мовчки звикли покладатися.
