ВЗЯЛА В ОРЕНДУ СУКНЮ НАРЕЧЕНОЇ… І ЗНАЙШЛА ЛИСТ У ПОДКЛАДЦІ

ОЛЕНКА ПОЛИЧИЛА ОРЕНДУ СВІТЛОКОРОПІЙНОЇ СВОЇХ СВЯТ ОТРИМАНУ ОТКРИТТЮ

Того вечора, коли я приміряла старовинну сукню, що колись була на весільному підвіконні, в мене з’явилось дивне відчуття.

Не страх. Не краса. Лише важкість.

Я відтягнула її, сказавши собі, що це лише позичена річ. У кіосковій крамниці «Вінтажна Пара» на Площі Ринок у Львові, продавчиня запевнила, що сукня була використана лише один раз двадцять років тому. «Очищена, збережена, незмінна», казала вона. Я була щось інше радша нарешті могла дозволити собі щось, що не здавалось дешевим.

Я віднесла её додому, акуратно повісила на вішалку. Щоночі, перед майбутньою церемонією, я стояла перед нею, уявляючи себе в білосніжному коридорі, під звуки кобзаря, а переді мною ДАНИЇЛ, мій коханий. Я була закохана, глибоко, іронічно наївно, молодо.

У ніч перед весіллям, коли я парила сукню, щоб випрасувати зморшки, раптом відчувала тягу. У підкладці, біля підшивки, щось незвично пришито, маленька плоска випуклість. Я схопила голку, обережно розрізала шов і знайшла…

Листок. Старий, безбарвний, але чорнило ще залишалося видимим.

«Якщо ти читаєш це, будь ласка, не виходь за ньогоці з ним. Я прошу тебе. Це небезпечно. Я втекла через голки». М.

Сукня впала з моїх рук. Серце стискалося. Я обернула листок і там ще було:

«Якщо тобі дали цю сукню, то вона вже була в цьому раніше».

Але я її лише орендувала. Правда?

Після того, як розум заповнився туманом, я ввійшла в інтернет і шукала крамницю. Немає сайту, немає адреси на Googleкартах. Я їхала по вулиці, шукаючи будинок, що вже не існує.

Коли я прибувала, будівля була порожня, вікна забиті пилом, ніяких слідів старої продавчині. Я постукала в сусідню хату, відкрив молодий чоловік з сонними очима.

«Вибачте, ви знаєте, де була тут колись ця кравецька?»

Він нахмурився.

«Кравецька? це, говорите? Та це магазин весільних суконь, старенька, що була тут майже двадцять років, а потім закрилася».

Я був в шоці.

«Але я ж орендувала сукню тут кілька днів тому», прошепотіла я.

Він подивився на мене, мов би вичитував думки, і сказав тихо:

«Ти третя жінка, яка запитувала мене про це за останні п’ять років».

У мене відразу підкреслили живіт.

«Що сталося з іншими?»

«Одна відмінювала весілля і зникла, інша продовжила, а остання просто зникла під час медового місяця», мимоволі відповів він, пакуючись у свою уїждю.

Я вернулася до авто, сиділа в мовчанні двадцять хвилин, потім подзвонила Даниїлу. Не згадувала листа, не згадувала крамницю, не згадувала сусіда.

«День, де ти був перед тим, як ми познайомилися?»

Він замовк, потім запитав:

«Навіщо ти мене це зараз питаєш?»

Тоді я зрозуміла: листок не випадковість. Сукня не випадковість. Завтра могло стати моїм останнім днем живим.

—

ДРУГА НОЧ ПІД РАНКІВ

Я прокинулась у темряві, не спокійна, а під краном, немов воно стискає дихання в грудях. Волосся плутається, серце бється від незапамятованого сну, тільки холодний слід лишився.

Листок лежав на тумблі, стислий, зморений, але все ще там:

«Якщо тобі дали цю сукню, то вона вже була в цьому раніше».

Тримаю його, ніби крихкий кришталь, не хочу вірити, що мій наречений міг приховати таке.

Сукня знову в коробці, хрустка, вишивана вручну, аромат лаванди і чогось старого, можливо, крові.

Я не могла залишити це без розслідування, тому одягнувши піжаму, без макіяжу, зібравши сміливість, вирушила до крамниці, яку колись називали «Другий Шанс», розташованої між салоном краси та крамницею старих книжок у Харкові.

Двері без дзвінка, порожня, лише порохові плитки та розбите дзеркало в куті. Порожньо, наче давно пустувало.

Я вийшла, коли чоловік, що підміряв під вулицею, підняв голову.

«Шукаєте щось?»

«Крамницю, що була тут два дні тому», відповіла я.

«З того часу вона закрита, і з 2019 року», сказав він, стискаючи губи.

Я повернулася до машини, руки тряслись. Якщо крамниці не існувало, то звідки сукня? Хто залишив лист? Я не змогла повернутись до готелю, замість цього зайшла до тітки Марії, яка завжди була спокійна, бо бачила занадто багато, щоб здивуватись.

Вона просто підняла чай і, коли я їй показала лист, розповіла про жінку на імя МОРЯНА, що теж одягала вживану весільну сукню, з крамницею, якої не було. «Вона одружилася з неправильним чоловіком, і сукня намагалася її попередити», прошепотіла тітка.

Я не вірила, але коли ввечері, відкривши коробку, знайшла ще один листок:

«Тобі залишилось сім днів».

Серце скочило в грудях, я не була навіть одружена.

—

ТРЕТІЙ АКТ

Я тримала листок, лише пять слів: «Тобі залишилось сім днів». Сукня лежала на столі, старовинна, вицвіліла, але все ще красива. Я зателефонувала професіоналу з текстилю, сказавши, що ми студенти кіно, досліджуємо ретровесільні сукні. Він подивився і сказав, що шов на підкладці був пришитий пізніше, недбало.

Тоді я розплітала підкладку і знайшла маленький чорний оксамитовий мішок, у ньому срібне кільце з вирізаними ініціалами Д. О.

Даниїл. Моя рука тремтіла, коли я підняла його. Той голос у мені крикнув:

«Як це можливо?»

Я поїхала до нього, сукня залишалася у коробці на задньому сидінні. Коли я ввійшла, його обличчя спокійно, а потім розквітло страхом.

«Ти знала про це?», спитала я, тримаючи кільце.

Він не розпізнав його, схибивши губи: «Я… ні. Це давній подарунок, я ніколи не знав, звідки він».

Я відчувала, як земля під ногами розмикається.

—

ЧЕТВЕРТИЙ АКТ

Не могла спати. Другий листок в моїй руці був ще теплішим. «Тобі залишилось сім днів». Я відчувала, як іронія доводить мене до межі.

Даниїл телефонував двічі, я не брала трубку. Потрібна була правда.

Я повернулася на вулицю, де колись стояла «Другий Шанс», шукала в інтернеті назву, ніщо. Тоді згадала імя тітки Моряна. Пошукала в форумах, знайшла обговорення про зниклу наречену МОРЯНУ, яка пропала через 48 годин після весілля у місті Києві. Коментарі про крамницю без назви, про стару жінку, що казала: «Кожна сукням знайде свого господаря».

Я написала Даниїлу:

«Ми маємо поговорити. Не про весілля». Він відповів швидко: «Ти в порядку? Де ти?». Я не відповіла, а поїхала до подруги Олени, що живе в одній квартирі.

Олена, дивлячись на кришку коробки, запропонувала кравцяексперта. Він сказав, що підкладка була підшита після виготовлення, і що в ній сховано невелике відділення.

Того вечора, використовуючи швейну машинку, я розірвала шов і виявила мяку оксамитову сумку, в якій лежало кільце, що я вже тримала, і під ним дрібний листок з датою 07072018.

Тоді я згадала, що саме в цей день Даниїл і Моряна, згідно з однією невеликою блогстаттею, одружилися в тих же двох будинках, щовони колись називали «домом кохання». І в той же день їхнє весілля було втрачене без сліду.

Я поїхала до Даниїла, виявивши, що він не просто ховав кільце, а й приховував власну історію. Коли я підняла його, його очі розширилися.

«Ти знала про це?», спитала я.

Він стояв мовчки, потім прошепотів: «Не варто було це знайти. Це була його його помилка».

Звук телефонного повідомлення пролунав: лише одна фраза «Не дозволь йому одягнути це кільце».

—

П’ЯТИЙ АКТ

Я не знала, куди їхати. Тільки вулиці, ніч, розпечені ліхтарі, і та сама анонімна нотатка, що блищала у темряві авто: «Не дозволь йому одягнути це кільце». Я відчула, як холодна річка страху пробігає по спині.

Я зупинилась під мостом у Дніпрі, вимкнула двигун. Тиша була гірка, важка, як гірка серце.

Відкрила сумку, поглянула на кільце просте срібло з ініціалами, але воно виглядало отруйно. Я подзвонила Олені.

«Скажи, що ти не з ним», прохала вона. Я відповіла, що не можу спати, що не хочу залишатися одна.

Олена відкрила двері, вбрана в халат, без макіяжу, волосся розпущене, обличчя сповнене тривоги.

«Ти впевнена, що це не його?», запитала вона, піднявши телефон і підсвічуючи кільце ліхтариком.

Під ініціалами я помітила мізерно розмиту дату 07072018.

«Що це?», шепотіла вона. Я ввела дату в пошук, а в результаті знайшла стару статтю: оголошення про весілля Моряни та Деніса, проведене у 2018му, у маленькому селі під Києвом. На фото був Даниїл, коли ще називав себе Деніса.

«Ти був одружений раніше?», я крикнула. Він мовчав, потім сказав, що ніколи не був одружений. Я відчула, як земля під ногами розпадається.

Наступного ранку я прийшла в церкву, де планувала сказати «так». На порозі стояла я у біласі без сукні, в руці тримала листок Ізабели, що був розмоклим від сліз. Дощ лив, ніби небо крикувало про небезпеку.

Даниїл стояв на вівтарі. Його усмішка була холодною, вже не була та сама.

«Перед початком церемонії хочу сказати щось», промовив він, голосом, який роздрібнив би камінці під ногами.

«Слухайте, у мене є лист, який написала Ізабела жінка, з якою я був одружений раніше. Вона зникла за тиждень до весілля, а її сукня…», підняла я лист і почала читати вголос.

«Якщо ви читаєте це, значить хтось ще збирається стати до нього на вівтарі. Біжіть, доки не стало запізно».

Тиша спалахнула, обличчя людей побіліли. Даниїл піднявся, очі його вже не блищали ласкою.

«Що ви намалювали, Олено?», крикнув він.

Я подивилась на нього, вже не боячись.

«Я не буду наступною», промовила я, голосом, що розрізав простір.

Раптом, із задньої частини залі вийшов колишній детектив, що розслідував справу Ізабели. Він сказав, що давно стежив за цим випадком, і тепер, коли лист у нових руках, усе схоже.

Через кілька хвилин поліція ворвалася в церкву. Даниїла схопили, а дощ, що лив безупинно, нарешті стих, коли їх виводили під наручники.

Тижні потому я відвідала безіменну могилу біля озера, куди колись впала крихка скринька з кільцем Елізабети. Поставила на неї деревяний хрестик з табличкою: «ІЗАБЕЛА, ТВОЙ ГОЛОС НЕ ЗГИНУВ. ДЯКУЮ, ЩО ВИРВАВ МЕНЕ».

Через кілька місяців я повернулася до крамниці, де все почалося. Старенька, яку я раніше не бачила, стояла там, сльози на очах, обійняла мене без слів.

Виходячи, сонце пробило хмари, і я вдихнула глибоко. Нарешті свобода.

Кінець після дощу.