Увійшов до пекарні з порожнім шлунком і ще більш порожнім серцем. Мені було лише вісім, і я не пам’ятав, коли востаннє їв щось гаряче.

Завітала я в пекарню з пустим шлунком і ще більш пустим серцем. Мені було всього вісім, і я не памятала, коли востаннє їла щось тепле.

Тітонько чи можна хоча б шматочок хліба, навіть чорствого? вимовила я, тремтячим голосом.

Жінка окинула мене поглядом зверху донизу й махнула на двері.

Геть звідси, дрантя! Іди працювати, як усі! крикнула вона, витираючи прилавок.

У горлі стиснуло, і я вже хотіла відступити, коли раптом почула суворий голос.

Послухайте, пані! це був літній чоловік, що стояв у черзі. Хіба ви не бачите, що це дитина?

Нехай батьки про неї дбають, буркнула вона.

Я опустила очі, бажаючи провалитися крізь землю. Але чоловік присіў, поклав мені руку на плече.

Не журись, дитинко. Ходімо, я тебе частуватиму.

Того дня він забрав мене до себе, нагодував гарячим борщем, дав ліжко й щось найважливіше місце, де я не почувалася сміттям.

Онуків у мене немає, усміхнувся він. Хочеш стати моєю?

Я стиснула губи, щоб не розридатися, і кивнула.

Так, дідусю.

Роки минули, і той старий став моєю родиною, моєю силою, причиною, чому я вчилася. Він змусив мене пообіцяти: одного дня я допоможу іншим, як він допоміг мені.

Час пролетів, і ось я, вже лікарка, отримала терміновий виклик до лікарні. Жінка втрачала кров на операційному столі. Коли я увійшла й побачила її обличчя, у мене похололо в грудях це була та сама пекарка.

Операція тривала, і я згадала її крик того дня, але також і теплу руку дідуся, що врятував мене від вулиці. Тоді я зрозуміла.

Через кілька годин вона прийшла до тями.

Це ви врятували мене? прошепотіла вона, заплаканими очима.

Я подивилася на неї спокійно.

Так, пані. І я зробила це тому, що колись хтось вірив, що я варта другого шансу.

Вона розридалася. А я лише посміхнулася, відчуваючи, що мій дідусь, звідкись із небес, пишається мною.