Баба Маня вирішила помирати. П’ятниця, обідня пора — вона, поївши пшоняного кулешу, зап’яла його молоком, втерла рот фартухом і, дивлячись крізь кухонне вікно кудись у далечінь, задумалась

Баба Оля надумала вмирати. Була пятниця, обідня пора, попоївши кулешу з молоком, вона, витерши хусткою губи, дивилася крізь кухонне вікно кудись у далечінь і промовила звичним, нічим не примітним голосом:
Галю! Післязавтра вмиратиму, у неділю, саме перед службою.
Її донька Галина, переставляючи на печі каструлі, на мить завмерла, потім різко обернулася до матері й сіла на табурет, тримаючи в руці ганчірку:
Що це ти видумала?
А час мій скінчився, от і все. Допоможеш мені вмитися, достань із скрині нову одежу. Ну, це ми ще обговоримо, хто хоронитиме, хто могилу копатиме, ще є час.
То треба всім повідомити, щоб встигли попрощатися?
Так, так, обовязково скажи, поговорю з кожним.
Хочеш розповісти все напередодні? Це правильно, нехай знають.
Старушка згідливо похитала головою й, спираючись на руку доньки, пішла до свого ліжка.
Вона була невисокого зросту, сухенька, обличчя як печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане й зібране в пучок на потилиці, приховане під білою ситцевою хусткою. Хоч господарством вона вже давно не займалася, але фартух носила звички ради, клала на нього свої натрудені руки з великими, наче розкачаними пальцями. Їй йшов вісімдесят девятий рік. І от зібралася вмирати.
Мамо! Я на пошту схожу, телеграми пошлю, ти як?
Нічого, нічого, іди з Богом.
Залишившись сама, баба Оля задумалася. Думки перенесли її далеко, у молодість. Ось вона з Іваном сидить над річкою, жує травинку, а він ніжно їй підморгує. Згадала весілля. Маленька, гарненька, у світлій сукні, вийшла навколо й пустилася в танець під гармонь. Свекруха, побачивши вибір сина, тоді сказала:
Що з такої в господарстві, маленька, та ще й чи народить?
Та не вгадала. Оля виявилася працьовитою й витривалою. У полі, у городі працювала на рівні з усіма, не встигали за нею, заробила багато трудоднів, була передовицею. Будинок будували вона перша помічниця Івану: подасть, принесе, підтримає. Жили вони з чоловіком душа в душу. Через рік, у новій хаті, народила Оля доньку Галю. Коли дівчинці виповнилося чотири роки, вони вже мріяли про другу дитину, як почалася війна. Івана призвали в перші ж дні.
Згадавши його проводи на фронт, баба Оля глибоко зітхнула, витерши сльози фартухом:
Соколе мій рідний, скільки ж я по тобі горевала, скільки сліз пролила! Царство тобі небесне! Скоро побачимось, почекай трохи!
Її думки перервала донька, що повернулася не сама, а з фельдшером, який лікував майже все село.
Як ви тут, бабо Олю, не захворіли?
Нічого, не скаржуся поки.
Він послухав старушку, поміряв тиск, навіть градусник поставив усе в нормі. Перед відходом, відвівши Галину вбік, фельдшер понизив голос:
Схоже, життєвий ресурс вичерпався. Наука цього не доводить, але старі люди відчувають, коли їм час. Будь міцною й готуйся поступово. А що зробиш вік!
У суботу Галина викупала матір у лазні, вдягла у все чисте, і та лягла на свіжозастелене ліжко, вдивляючись у стелю, ніби призвичаюючись до майбутнього стану.
Після обіду почали зїжджатися діти.
Петро, грубий, лисий чоловік, шумно увійшов у хату, принісши гостинці. Брати-близнюки Андрій та Тара