Connect with us

З життя

Бабуся випробовує наші нерви: удавання хвороби чи прохання про допомогу?

Published

on

Мене звати Олеся. Мені 37 років, я одружена, у мене є мама, їй 56, і бабуся — баба Параска, якій вже 85. Ми живемо в невеликому містечку на Полтавщині, де зими бувають холодними, а відстані між хатами здаються нескінченними, особливо коли мчиш по засніжених дорогах серед ночі.

Баба Параска, незважаючи на свій вік, наполегливо живе сама у старенькій хаті на околиці. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, і хоча та не раз пропонувала їй затишок і турботу, бабуся твердить, що її дім — це її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала для неї нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.

Почалося з того, що бабуся почала дзвонити нам з мамою майже щодня, з жалібними скаргами, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, каже, що «серденько коле» чи «ноги не держать». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо ту саму картину: бабуся, ніби за чарівним помахом, оживає. Вона вже метушиться по хаті, частує нас чаєм з варенням і навіть жартує. А ми стоїмо, збентежені, з шалено б’ючимся серцем, не знаючи, сміятися чи плакати.

Ми з мамою втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар струмом, але ми не можемо просто махнути рукою і не приїхати. А раптом цього разу щось серйозне? А раптом ми не приїдемо — і станеть ой як погано? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що, якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабусею щось трапиться.

Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабусі о четвертій ранку, у заметному снігу, навіть як слід не встигнувши одягнутися. Я була в домашній блузці, мама — у старенькому кожусі, накинутому на нічну сорочку. Ми думали, що застанемо бабусю ледь живою, але вона зустріла нас з усмішкою і сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з комори своє легендарне вишневе варення і запрошувала нас за стіл. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.

Ми намагалися зрозуміти, у чому справа. Умовляли бабусю обстежитися у лікарні, але вона лише махала рукою, кажучи, що «всі ці лікарі тільки гроші з людей витягують». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він оглянув бабусю, поміряв тиск, послухав серце і виніс вердикт: для її років вона у доброму здоров’ї. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас з мамою. — Навідуйтеся частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!

Ми і так намагаємося приділяти бабусі час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і виснаженні, що дня приїжджати неможливо. У вихідні ми з мамою чергуємо: то я везу бабусі продукти і сиджу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти з прибиранням. На свята ми завжди їдмо разом, з подарунками й квітами, щоб її порадувати. Але, здається, цього їй замало. Їй треба більше — наша увага, наші нерви, наш час.

Мама не раз пропонувала бабусі переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабуся невблаганна. «Не хочу бути вам обузою, — говорить вона, а потім знову дзвонить серед ночі зі скаргами. — Краще вмру у своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, як ножем, але що ми можемо вдіяти?

Ми десятки разів просили бабусю не дзвонити, якщо їй не справді погано. Пояснювали, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона ніби не чує. Або не хоче чути. Її дзвінки продовжуються, і щоразу ми з мамою опиняємося в пастці: їхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, боїмося проґавити момент, коли допомога справді знадобиться.

Іноді я думаю, що бабусі просто нудно. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайдушна спроба не втратити нас? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабусю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, поки вона дзвонить, ми будемо їхати. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини розчавить нас назавжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шість + 10 =

Також цікаво:

З життя2 секунди ago

El nombre oculto en el dobladillo

La boutique de novias en la Calle Ocho parecía un sueño prestado. Arañas de cristal, espejos con marco dorado y...

З життя31 хвилина ago

Your Son Is an Adult – Open Your EyesShe finally saw the man he had become, standing tall and independent, and realized her protective instincts had blinded her to his strength.

Any mother of a grown son eventually faces the moment love enters his life. So it happened with Mary, who...

EN4 години ago

Graduation Day, With a Serving Tray

The auditorium had that particular hush right before a name gets called—the rustle of programs, a stray cough echoing off...

ES4 години ago

Las manos de la repostera

Andrés se inclinó hacia mí y me susurró al oído, con esa voz que usaba cuando quería corregirme en público...

ES4 години ago

El día que la podadora subió al estrado

Cuando aquella tarde entró al auditorio con una podadora al hombro, varios creyeron que era parte de alguna protesta. Otros...

ES5 години ago

La sangre no se hereda, se elige

— ¿Una divorciada? ¿Con un hijo ajeno? ¿Estás loco, Miguel? ¡Por encima de mi cadáver! Marta Jiménez casi escupe el...

FR5 години ago

Gabriel Delcourt avait cinquante-deux ans, un compte en banque qui faisait trembler trois ministères, et un cœur qui pouvait le lâcher avant la fin de la phrase.

Le professeur Marceau l’avait reçu dans son bureau de la clinique Bizet, un mardi matin de novembre, sous une lumière...

FR7 години ago

La Vieille au Cœur de Pierre

Hugues Mercier avait les mains couvertes de sciure lorsqu’il gara sa camionnette devant la petite longère du Poitou. Le vent...