Батьки чоловіка живуть у трикімнатній квартирі, а молода сім’я тулиться в однокімнатній.

Свати живуть у трикімнатній квартирі, а наша дочка з чоловіком та дітьми туляться у однокімнатній. Я кажу зятю, щоб попросив своїх батьків допомогти з купівлею більшої квартири або ж самому влаштуватися на додаткову роботу. Але дочка заборонила мені втручатися в цю справу.

Коли наша дочка вийшла заміж, ми геть не знайшли спільної мови із зятем та сватами. Ми намагаємося допомагати дітям, а ніби сватів і немає. Ми вже вісім років родина. Підтримуємо їх, але ніхто цього не цінує.

Коли виникла проблема з житлом, батьки зятя вмили руки. Ми були змушені продати свою квартиру, щоб доєднатися фінансово до купівлі житла для молодих. Не хотіли цього робити, бо мали простору, комфортну квартиру. Досі шкодую, але радію, що діти мають свій куточок. Ми допомогли з купівлею квартири, меблів, ремонту, а тепер доглядаємо за онуками.

Від батьків зятя вони не отримують жодної допомоги. Я намагаюся допомогти з дітьми. Дочка зараз у декреті, доглядає за меншим, а старший син ходить до першого класу. Зранку відводжу його до школи, а після обіду забираю до себе. Допомагаю, бо не уявляю, якби дочка щодня тягала малюка до школи і назад. Щодня разом із чоловіком їздимо до дочки і підтримуємо її, як можемо.

Батьки зятя роблять вигляд, ніби це їх не стосується. Дивуюся, як можна бути такими байдужими до сім’ї свого сина. Так було від самого початку. До весілля вони не доклали жодної гривні. Перед весіллям я подзвонила до них, щоб зустрітися та обговорити приготування. У відповідь почула, що діти все одно скоро розійдуться, тому допомагати не будуть. Я взагалі не зрозуміла такої позиції.

У результаті, ми всі організували весілля, купили квартиру, а свати прийшли на весілля, як чужі люди, і вручили дітям 200 гривень у конверті.

Незважаючи на поведінку своїх батьків, зять очікує на нашу допомогу. Ми придбали їм однокімнатну квартиру, бо тоді ще не було дітей. Тепер він скаржиться, що вони туляться вчотирьох в однокімнатній квартирі. Вважаю, що зять тепер повинен сам подбати про свою родину. Я постійно кажу, що якщо не може купити більшу квартиру, нехай попросить допомоги у своїх батьків. Вони живуть у трикімнатній квартирі, яка втричі більша за квартиру дочки. Він же стверджує, що не буде просити батьків про допомогу, бо вони не можуть їм фінансово допомогти. Я пропонувала сама з ними поговорити, але зять заборонив у це втручатися. Не хочу втручатися. Хочу лише поговорити зі сватами і пояснити, що дітям потрібна і їхня допомога.

Я шокована його поведінкою. Не соромиться брати гроші від нас, чужих людей, а власних батьків просити соромиться. Він приїхав і вже вісім років живе за наш рахунок. Інші люди якось заробляють на купівлю житла, беруть додаткову роботу, виїжджають за кордон, беруть кредити. Дочка каже, що не повинна втручатися, ані очікувати допомоги від сватів.

Мені це болить, бо свати живуть для власних задоволень, їздять у санаторії, на відпочинок. А зять не соромиться постійно просити нас про допомогу. Ми любимо нашу дочку і завжди намагаємося їм допомогти, але не можемо постійно фінансувати їхні витрати.