Сестра, яка була моєю найгіршою ворогинею з дитинства

Старша сестра

— Не чіпай мою ляльку! — скрикнула Діана, вириваючи з рук сестри фарфорову красу з золотистими кучерями. — Мамо! Олеся знов бере мої іграшки!

— Та годі тобі, скнаро! — огризнулася восьмирічна Олеся, та все ж відпустила ляльку. — Оце знайшлася принцеса!

— Доньки, ну що за галас зранку! — Оксана Миколаївна вийшла з кухні, витираючи руки. — Олесю, залиш сестру в спокої. У тебе повно власних іграшок.

— У мене старі всі, а в неї нові! — збурхнулася Олеся. — Це несправедливо!

— Бо я молодша, — з самовдоволенням проговорила Діана, притискаючи ляльку. — Мама сама казала.

Олеся стиснула зуби й мовчала. Так, мама справді так казала. І бабуся теж. І тітка Марічка. Навкруги лиш товкли: «Діаночка маленька, їй поступитися треба», «Діаночка часто хворіє, її берегти треба», «Діаночка така вродлива дівчинка».

А Олеся? Олеся велика, Олеся сильна, Олеся має розуміти. Завжди мала розуміти й поступатися.

— Ідіть снідати, — втомлено промовила мати. — І сестру поклич.

В школі Олеся намагалася забути про сімейні негаразди, та й там її переслідував привид молодшої сестри. Вчителька Надія Степанівна частіше питала, як Діаночка, чи не хворіє, коли ж у перший клас піде.

— А ти, Олесю, сестричці до школи допомагаєш готуватися? — запитала одного разу після уроку.

— Допомагаю, — збрехала Олеся.

Насправді вона ненавиділа ті заняття. Діана капризничала, не хотіла вчити літери, скаржилася, що втомилася. А мама щераз казала: «Та годі їй докучати! Бачиш, дитина стомлена».

— Діано, літеру «А» пишуть не так! — сердилася Олеся, стираючи криво намальовану закарючку. — Дивись, як треба!

— Не хочу! — нила сестра. — У мене ручка болить!

— Мамо! Олеся мене ображає! — миттю верещала Діана.

І мама, звісно, лаяла Олесю. Завжди лаяла Олесю.

Коли Діана пішла до школи, Олеся сподівалася, що тепер сестра зрозуміє, як це — вчитися, докладати зусиль, отримувати двійки чи трійки. Та не тут-то було. Діана вчилася легко, отримувала лише п’ятірки, а вчителі її просто боготворили.

— Яка ж твоя сестра здібна! — захоплювалася класна керівниця Олесі. — Справжня відмінниця росте. А тобі б у неї понавчитися, як треба займатися.

Олеся мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Діана не здібна, а просто вдачлива? Що їй усе дається просто так? Їй же доводиться зубрити до ночі, аби отримати хоч четвірку.

Вдома теж не було спокою. Діана вирос
Відтоді наші серця, нарешті відтанувши від криги минулого, забились у ритмі спільної турботи, і я вперше відчула, як добре мати поруч не ідеальну сестру з афіш, а справжню людину у своїй недолугій красі, а Олеся ж, окутана променями нашої новонародженої надії, гралася на килимі, наче жива ілюстрація нашого примирення попереду довгого шляху, який тепер ми обиратимемо разом.