З життя
Без мене ти — ніщо. Але потім він стояв переді мною, шукаючи роботу.

Ти ніхто без мене, кинув мені чоловік. А через рік він же ціломувато просив посаду в моїй фірмі.
У напівтемній хрущовці його фраза впала, як камінь у воду. Олеся стояла біля дверей, стискаючи кулаки аж до білих плям на шкірі. Не мовчала від страху. Ні. Так, ніби побачила ДТП страшно, але не може відвести погляду.
Ну що, нічого сказати? Володимир випростався, окидаючи її поглядом згори. Десять років я тебе годував. Десять років ти сиділа за моєю спиною. І що тепер? Думаєш, сама виживеш?
Олеся підняла на нього очі. У них не було сліз лише відблиск люстри та щось нове. Те, чого Володимир у ній ніколи не бачив.
Я вже виживаю, тихо сказала вона.
Він реготав. Колись його сміх здавався їй харизматичним. Тепер лише пусткою.
Побачимо, шарпнув він, закидаючи рюкзак на плече. Даю тобі місяць і ти повзеш назад.
Двері гримнули так, що з комоди впала рамка зі світлиною. Скло тріснуло між їхніми обличчями.
Перші дні були, як у тумані. Тиша у квартирі боліла, мов зуб. Олеся чула кожен крок у підїзді, кожен гуркіт ліфта, кожне брязкання ключів у чужих замках.
На вечерю вона мимоволі клала два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала з тремтячими руками.
*«Ти ніхто без мене»*.
Ці слова липли, як смола. Вони лунали в шумі чайника, в гулі холодильника, в тиканні годинника. І найжахливіше у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка так її представляли на корпоративах. Господиня ідеального дому так казали сусіди. А без цих ярликів?
Банківський рахунок танув. Спільні гроші Володимир забрав ще рік тому «на бізнес». Залишилося її копійки. Місяць, максимум два і доведеться просити в борг.
Резюме виглядало жалюгідно. Освіта є. Досвід десятирічної давнини. Навички? Що писати? «Вмію виводити плями», «ідеально прасую сорочки», «знаю всіх корисних людей чоловіка»?
Телефон мовчав. І не лише від роботодавців друзів теж. Виявилося, більшість «спільних знайомих» були його. Вони почали уникати, відмовлятися від зустрічей, зникати.
Вечорами Олеся сиділа біля вікна, дивлячись, як люди живуть своїм життям. У всіх були плани, мети. А в неї порожнеча.
Однієї ночі вона дістала коробку з антресолей. Там її студентські креслення: інтерєри, плани, ескізи. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде добре. Перебираючи жовті від часу аркуші, відчула, як щось всередині прокидається.
Дурниці, буркнула вона і закрила коробку.
Але вранці знову її відкрила.
Олесю? Олеся Шевченко? Невже?!
У супермаркеті до неї підбігла жінка з коротким волоссям Наталка, її подруга з університету.
Скільки років! Ти нітрохи не змінилася! обійняла її Наталка. Як справи? Що з твоїми чарівними інтерєрами?
Олеся похитала головою.
Давно не малюю. Родина, знаєш
А, так. Чула, ти вийшла за того топ-менеджера. Як його
Володимир. Ми розійшлися.
Сама не зрозуміла, як це зірвалося. Але сказала і полегшало. Наталка не розпитувала. Лише глянула уважно.
У нас якраз шукають помічницю в студію. Паперова робота, нічого складного. Але це шанс повернутися до професії. Якщо хочеш.
Серце Олесі затріпотіло.
Дай подумати, сказала вона, беручи візитку.
Вдома, розкладаючи продукти, вона дивилася на маленький картонний прямокутник. Крихітний шанс. Але шанс.
*«Ти ніхто без мене»*.
Олеся глибоко вдихнула і набрала номер.
Наталко? Це я. Погоджуюсь.
Студія «Світанок» була в старій будівлі, але всередині простір з високими стелями та великими вікнами. Олеся нервувала біля дверей, у животі холодок. Серце калатало так, що аж у вухах лунало. За склом люди, сміх, запах кави. Це був інший світ. Не її світ кухонь та випрасуваних сорочок.
Сміливіше, підказав внутрішній голос.
Вона відчинила двері.
Перший тиждень був випробуванням. Компютер не слухався, програми плуталися, колеги здавалися такими впевненими. Вона почувалася зайвою. Вечорами плакала в подушку.
*«Ти ніхто без мене»*.
Олеся ненавиділа себе за те, що ці слова ще мали владу.
У пятницю вона ледь не втекла. Помилка в кресленні, незадоволений керівник, поблажливі погляди колег. Але на виході її зупинила Наталка.
Стій! Сьогодні корпоратив. Ходімо, тут недалеко. Треба з командою познайомитися.
Олеся хотіла відмовитися, але Наталка вже тягла її вулицею, розповідаючи про новий бар з неймовірними коктейлями.
Ти просто ще не в темі, казала вона. Усі так починають. Знаєш, у тебе класне відчуття простору. Я бачила т
