Безсила Марія дивиться у брудне вікно.

Катерина Степанівна сиділа біля вікна. Вимити б його, але ні сил, ні бажання не було. Сад заростав кропивою та лопухом. Але й це Катерину Степанівну не турбувало. Та й минула зима забрала останнє здоров’я. Навіть якщо б і хотіла, боротися з бур’янами Катерина не змогла б. Зараз і по дому вона пересувалася з труднощами. Який там сад.

Зима була сурова, морозна. Стара піч чаділа. Мабуть, димар забило. Та й дрова потрібно було економити. Тож Катерина Степанівна старалася розпалювати піч не щодня. Тоді вона ходила по дому в валянках і потертою куртці.

До магазину виходила ще рідше. Багато їй не треба було. У лютому вона захворіла на сильну застуду. Думала, що все, не виплутається. Добре, що сусідка Галина забігла провідати. Вона й викликала лікаря. Лікар оглядав Катерину Степанівну недовго. Потім похитав головою, задумливо глянув.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити та боротися з хворобою.

— Я своє пожила, – відповіла Катерина Степанівна і відвернулася.

Це саме бажання жити тануло з кожним днем. Та й навіщо? Для чого? Для кого? Але хвороба таки відступила. Галина забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не переймалася б ти, Галочко, – умовляла Катерина. – У самої ж купа справ вдома.

— Нічого, нічого, все встигну, – відповідала Галина, спритно розпалюючи піч. – Я Василеві своєму сказала, він у суботу прийде, нарубає дров. Вам тепло потрібно, а ви…

Галині було трохи за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Катерини Степанівни, вчилися в одному класі. Микола потім поїхав вступати до міста. Там і лишився. Одружився. Олена, дружина Миколи — красуня. Зніжена, правда, міська.

Бувало, приїдуть у гості, та ні води набрати в колодязі, ні з прополкою допомогти. Але Катерина за це на невістку не сердитиметься. Лише б Коля щасливий був. Потім і внук з’явився — Славко. Смішний такий, карапуз був. Як підріс трохи, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те — і повітря свіже, і роздолля. З Галининими синами й зростав.

Потім став приїжджати рідше. Як і вся родина. Пару разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, вичитувала:

— Катерино Степанівно, ну куди ви такий сад засаджуєте? У вашому-то віці.

— А от ви в серпні приїжджайте, зберемо врожай. На всю зиму вам овочів вистачить, — оправдовувалась Катерина.

— Мамо, справу Олена каже, — підтакував дружині Микола. — Ну, що ми не купимо, чи що?

— Та то в магазині хімія одна! — відмахувалась Катерина. — А тут усе своє, натуральне.

Наприкінці серпня Катерина крутила банки з хрусткими огірочками та сливовим компотом. Усе думала, відкриють узимку компотик, згадають попередньої доброю мовою. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки та рукавички. Для Олени менші, рожеві або жовті зі візерунком із сніжинок. Для Миколи зі Славком сірі та сині. А вже на зимові канікули дарувала.

— Ну, куди ви стільки нав’язали? — Хмурилася Олена. — Удома цілий склад.

— Зате в теплі, — усміхалася скуто Катерина. Вона й сама розуміла, що не носятять її подарунки особливо. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все ж таки в’язала дбайливо петлю за петлею.

Кілька разів кликав Микола матір переїхати до міста.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про батька твого. Тут моє життя. Ви краще частіше в гості приїжджайте.

— Чаще… А робота?

— А ви у відпустку, — з надією казала Катерина.

— Відпустка в селі? — дивувалася Олена. — Рік працювати, щоб у селі у відпустці провести. Ну вже ні!

Катерина лише кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважилася. Все її життя пройшло тут. Раз лише й їздили з батьком Миколи до обласного міста. Молоді ще були. Хотілося подивитися, як у великому місті живуть. А потім не до того було. Та й що там у місті — метушня, штовханина, пилюка. То чи справа тут, у селі. Добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Катерини Степанівни помер двадцять років тому. Микола у вузі навчався ще. Непривично, самотньо Катерині Степанівні було, але не кликала сина назад. Розуміла, які тут у селі перспективи. Отак і жила в очікуванні, коли син із сім’єю вчергове приїдуть. А тепер чекати нема кого. Вони розбилися минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб в лоб зі фурою. Всі троє загинули.

З того дня й зник інтерес до життя у Катерини Степанівни. Зараз, сидячи біля припорошеного, трохи відкритого вікна, вона згадувала маленького Колю, Славка, обличчям схожого на матір, але поведінкою на батька. Згадувала, і сльози поволі текли по зморшкуватому обличчю.

— Тьотю Катерино, як здоров’я?! — Дзвінкий голос Галини повернув Катерину Степанівну до дійсності. Сусідка стояла біля невеликого паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочко. У самої як?

— Ото ж добре! Пиріжків напечу зараз, із цибулькою свіжою, забіжу на чай увечері, — відгукнулась Галина і поспішила до дому.

Через кілька годин Катерина Степанівна все так же сиділа біля вікна. Тільки прикрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі. Сусідські ворота розчинилися, з них вискочив Шурик, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи, загорнуту в рушник тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестричкам було вісім і три. Сім’я в Галини була велика. Чотири старші сини, дві менші дочки. Та й зараз Галина була вагітна. Василь, чоловік Галини, чоловік міцний, непитущий, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тож із дитинства мріяв про велику дружну родину. Галина цьому лише раділа.

— Шурик, натягай води! – Командувала Галина синові, заходячи до дому Катерини Степанівни. – Зараз, тьотю Катерино, живо справиться. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочко, тягаєшся ти зі мною, старою.

— Ну не чужі ж бо, стільки років пліч-о-пліч живемо. Пігулки то сьогодні приймали? — Тараторила Галина, дістаючи з шафи кружки.

— Приймала, — зітхнула Катерина Степанівна. — Та нащо вони мені. Швидше б мене Всевишній забрав.

— Це ви даремно! А раз вірите у Всевишнього, то знати повинні, гріх таке казати. Не всі, видно, земні справи ще переробили. Ось і не забирає.

— Та які ж у мене справи.

— Бабусю Катерино, а це що? – Спитала Анюта, вказуючи на незавершену рукавицю, з якої стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички досліджували кімнату в пошуках чого-небудь цікавого.

— Це рукавичку я в’язала, та не закінчила, — відгукнулась Катерина Степанівна.

— Гарна. Рожева. М’яка яка, — Анюта ніжно погладила рукавицю. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, — з усмішкою попросила дівчинка.

— Чому ж не подарувати, — розгубилася Катерина Степанівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете, менші? Червоненькі.

— Вгамуйся! — Жартома прикрикнула на дочку Галина.

— А я, може, й сама в’язати навчуся, — мрійливо промовила Анюта. — І собі, і Зої зв’яжу. І Шурику. І… усім зв’яжу! Бабусю Катерино, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Анечка. Та ось хоч завтра приходь, почнемо вчитися.

— Прийду! – Пообіцяла Анюта.

Шурик повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, люб’язно закип’ятив воду. Сіли чаювати.

— Знову обіцяють хлопця, — сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Засміявшись, додала. — Якось невчасно цього разу зібрались. До кінця літа за строком. А там якраз урожай. Як усе встигати буду, не уявляю. Ну та якось справимося.

Галина розповідала і розповідала.

Що старший на літню практику цього року в місті залишиться. Що у середнього ледве дві двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І щось ще. Катерина Степанівна слухала краєм вуха. Дивилась на Галину. На дітлахів, що поїдають пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося на ранок бути здоровою, щоб навчити в’язати Анюту. Та й взагалі, пряжі он як багато в шафі. І малюкові, що скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавичок різнокольорових на всіх. А якщо не вистачить, то й купити можна.

А до кінця літа треба зовсім одужати, а то, й справді, хто з консерваціями та з малечею Галині допоможе? Їхніх то, з Василем, батьків давно вже в живих немає. А маленьким без бабусь погано. Бабусі обов’язково повинні бути. Сухі губи Катерини Степанівни розтягнулися в легку усмішку від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі і позіхнула.

— І казки, казки всі згадати треба, — спохопилася вголос Катерина Степанівна.

— Які казки? — здивувалася Галина.

— Із щасливим кінцем. Обов’язково із щасливим кінцем, — Катерина Степанівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна.