Бідно одягнена дівчинка прийшла в лікарню, щоб продати свою кров. Коли лікар дізнався, на що їй потрібні ці гроші, затамував подих…

Бідно вдягнена дівчинка прийшла до лікарні продати свою кров. Коли лікар дізнався, нащо їй ці гроші, у нього перехопило подих
Катерина Дмитрівна стояла біля свіжої могили, обрамленої сірим осіннім небом і похмурим кладовищенським пейзажем. Навколо неї кружляли жовті листки, зірвані холодним вітром з дерев і неспокійно метушилися над мокрою землею. Дощ ішов уже кілька годин, але жінка не помічала, як промокла її чорна куртка здавалося, жодна стихія не могла бути страшнішою за ту скорботу, що стискала її душу. Кладовище було майже безлюдним лише вона одна серед камяних памятників і тиші, яку порушували лише пориви вітру та рідкісні краплі дощу. Вона приходила сюди щодня, коли чоловік був на роботі, адже більше не могла витримати його спроби втішити її, його безпорадні обійми та слова про те, що життя мусить йти далі. Ці слова ранили гірше за будь-який докір.
Механічно поправивши маленький памятник із сірого граніту, Катерина опустилася на коліна просто в багнюку, не відчуваючи холоду, не помічаючи болю в ногах. Схиливши голову, прошепотіла:
Світочко, моя дівчинко Чому я не вберегла тебе? Я б віддала своє життя, аби ти була живою. Чому я не зупинила тебе тоді?
Сльози котилися по щоках і падали на холодну поверхню мармуру, змішуючись із дощем. Рік і три місяці минули з того дня, як знайшли тіло її єдиної доньки, але біль не зменшилась. Навпаки вона посилювалася з кожним днем, розїдаючи душу зсередини, наче вогонь, який не загасити. Здавалося, час повинен був хоча б трохи згладити рану, але замість цього він лише поглиблював її.
Все почалося три роки тому, коли Світла почала змінюватися. Спочатку це були ледь помітні зміни дивні записи у щоденнику, який Катерина випадково побачила на столі, тихі сварки в передпокої, коли донька поверталась додому дедалі пізніше. Потім зявилися нові друзі, про які Світла нізащо не хотіла розповідати, і цей тривожний блиск в очах, від якого в батьків хололіло в грудях. Вони намагалися говорити з нею, питали, слухали, благали але що більше намагалися, то далі від них віддалялася їхня донька.
Мам, відчепись від мене! кричала Світла, зачиняючи двері до кімнати. Я вже доросла!
Сімнадцять років це не доросла! відповідала Катерина, стоячи за дверима і відчуваючи, як серце розривається від безсилля.
Валерій Іванович, шанований лікар міської лікарні, людина, яка врятувала сотні життів, уперше відчув себе цілковито безпорадним. Він памятав той жахливий вечір, коли довелося викликати швидку Світла лежала на підлозі в кімнаті, корчачись від болю, а Катя навіть не могла утримати її в обіймах.
Що з нею? ридала Катерина, поки лікарі оглядали Світлану.
Передозування, тихо сказав колега Валерія. Треба терміново в реанімацію.
Ту ніч вони провели в коридорі лікарні, молячись, тримаючись один за одного, сподіваючись. Світла вижила, але щось в її очах змінилося назавжди. Вона стала ще замкнутішою, ще агресивнішою. Тепло, яке колись сходило з її душі, зникло без сліду.
Ми маємо її ізолювати, сказав тоді Валерій дружині, стоячи на кухні після того, як лікарі стабілізували стан доньки. Інакше ми втратимо її остаточно.
Вона ж не злочинниця! схлипнула Катерина, стискаючи в руках промоклу від сліз хустку. Це наша донька, наша єдина дівчинка!
Саме тому ми мусимо її врятувати. Будь-якою ціною.
Домашній арешт тривав три нестерпних місяці. Світла кричала, плакала, благала, обіцяла виправитися але батьки були непохитними. Вони встановили ґрати на вікна, змінили замки, чергували по черзі. Валерій вночі дзвонив по клініках, шукав найкращих спеціалістів, читав медичну літературу про залежність. Катерина не спала, прислухаючись до кожного шуму в коридорі, до кожного зітхання доньки.
Я вас ненавиджу! кричала Світла. Ви зруйнували моє життя! Я ніколи вам цього не пробачу!
Ці слова досі звучали в вухах Катерини, завдаючи нестерпного болю. Але ту фатальну ніч вони не встигли вполювати. Валерій дрімнув у кріслі біля дверей, Катерина прийняла снодійне через нервове виснаження. Тихий клацання вхідних дверей і Світла зникла назавжди, залишивши лише записку: *«Не шукайте мене. Я більше не ваша донька.»*
Пошуки тривали вісім довгих років. Міліція, приватні детективи, дзвінки однокласникам, оголошення в газетах і інтернеті, звернення на телебаченні усе було марним. Світла ніби розчинилася в повітрі. А потім, коли надія майже згасла, прийшла страшна звістка: тіло знайдено біля покинутого складу на околиці міста.
У сумній кімнаті моргу Валерій тремтячими руками вивчав висновок патологоВона дивилася на Алю, яка гралася у світлі вечірнього сонця, і зрозуміла, що через всю цю біль вони знайшли нове щастя.