Бідний чоловік дарує квиток на автобус мамі з трьома дітьми, а наступного дня знаходить на своєму порозі безліч коробок.

Бідний чоловік купує квиток на автобус матері з трьома дітьми, а наступного дня знаходить біля дверей десятки коробок. Він не підозрює, що її подарунок заведе його в біду, доки його донька не відкриє одну з них.

Було яскраве сонячне ранок. Іван, занурений у пісню, що лунала у навушниках, прибирав підлогу на автовокзалі. Останні десять років цей автовокзал був його світом.

Раптом його відволік голос: «Перепрошую».

Іван обернувся і побачив жінку років тридцяти п’яти. Вона виглядала виснажено, а її заплакані очі та змарнілі щоки свідчили, що вона нещодавно плакала. На руках вона тримала немовля, а поруч стояли двоє дітей постарше.

«Чи можу я вам допомогти?» – занепокоєно запитав Іван, знімаючи навушники.

«Мені… мені потрібно до Львова. Чи не могли б ви допомогти купити квиток?» – тремтячи, попросила жінка.

«У вас все гаразд? Ви схвильовані», – промовив він.

Вона вагалася: «Я… я тікаю від чоловіка. Мені не варто це розповідати, але він… погана людина. Днів не було від нього, а слова його й вчинки… мене лякають. Я хочу до сестри у Львові. Гаманець загубила. Будь ласка, допоможіть».

Не маючи серця відмовити, Іван, хоч і знав, що віддає останні гроші, пішов до каси й купив їй квиток.

«Дякую вам від усього серця», – схлипнула вона, коли він передав їй папірець.

«Будьте здорові з дітьми», – відповів він.

«Чи не скажете свою адресу?» – несподівано запитала жінка.

«Навіщо?»

«Хочу віддячити. Будь ласка».

Іван, недовго думаючи, назвав їй свій дім. Незабаром автобус із жінкою та дітьми зник у далині.

Закінчивши зміну, Іван повернувся додому до доньки Олесі. Вона була єдиною, хто лишився після того, як дружина пішла від них. Серце було розбите, але заради дитини він знайшов у собі сили жити далі.

До десяти років Олеся вже переймала на себе турботи, невластиві її віку. Після школи вона забирала волосся у хвіст і бралася за домашні справи, навіть допомагала батькові готувати.

У їхній крихітній кухні вони разом випікали палянички та співали. А ввечері, сидячи на старенькому дивані, ділилися новинами дня. Той вечір нічим не відрізнявся. Але наступного ранку все змінилося.

Івана розбудив голос доньки: «Тату! Прокинься!» – вона легенько трясла його за плече.

Він сів, протерши очі: «Що сталося, серденько?»

«На дворі щось дивне! Ходи швидше!» – скрикнула вона, тягнучи його за руку.

Вийшовши на двір, Іван побачив купу коробок. Спочатку подумав, що це хтось помилився адресою, але помітив конверт на одній із них. У ньому був лист. Поки він читав, Олеся вже почала розкривати коробки.

«Вітаю! Це я, жінка, якій ви вчора допомогли. Хочу подякувати за вашу доброту. У цих коробках – мої речі, які я хотіла забрати у Львів, але вирішила залишити вам. Можете продати їх і заробити трохи грошей. Усього найкращого».

Іван ще роздумував над листом, коли його відволік звук розбитого скла. Обернувшись, він побачив, що Олеся впустила вазу. На мить його охопив дурість – адже вона розбила жінчину річ!

Але тоді помітив щось блискуче серед уламків. Підняв – це був камінь. Іван колись чув, що діамант не запотіває від дихання. Він перевірив – камінь залишався чистим. Це був справжній діамант!

«Боже! Ми забагатіли!» – скрикнув він, дивлячись на блискучу дорогоцінність.

«Треба повернути його, тату!» – Олеся швидко знайшла адресу відправника на коробці. «Це не наше!»

«Подумай про наше майбутнє, доню! Ми зможемо віддати тебе у добру школу!»

«Ні, тату! А якщо ми забираємо чиїсь останні надії?»

Іван хотів залишити діамант, але Олеся переконала його повернути його. Він обіцяв, але в голові вже народився інший план. Під виглядом оцінки каменя він пішов до ювеліра.

«Чим можу допомогти?» – зиркнув на нього продавець, Петро Лисенко.

«Хочу оцінити цю річ», – Іван поклав діамант на прилавок.

Петро прискіпливо розглянув камінь. «Прекрасний екземпляр, – сказав він. – Чистота, огранка… Вартість – щонайменше три мільйони гривень. Якщо не секрет, звідки він у вас?»

Іван, приголомшений сумою, проте швидко взяв себе в руки. «Спадщина», – брехнув він. «Чи можете купити?»

«Потрібно порадитися. Почекайте».

Петро відійшов подзвонити, а потім повернувся з «доброю» новиною: «Готові купити за триста тисяч!»

«Та ви ж самі сказали – він коштує вдесятеро більше!» – спалахує Іван.

Продавець пояснив, що без документів він не може заплатити більше. Іван сперечався, але марно.

Він вирішив не продавати і повернувся додому з діамантом. Але тепер у нього був план: переїВін уже бачив себе у новому місті, з підробленими документами, але, відкривши двері, застиг – Олесі ніде не було, лише записка на столі: “Хочеш побачити дитину – приходь із діамантом за адресою, і ніякої поліції”.