Благородний зрадник — історія однієї ілюзії

Шляхетний зрадник — історія однієї ілюзії

Ми зустрілися тоді, коли кожне кохання здається долею. Віктор був незграбним, худим хлопцем з гітарою за плечима й зім’ятим зошитом у руках, де нерівними літерами були виведені його вірші. Він чекав на мене біля під’їзду після школи, вдаючи, що опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячому щиро.

— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.

Я слухала. Хоч його голос брехав, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.

Після школи нас розкидало: я вступила до педуніверситету у Львові, він — до політеху в Києві. Але Віктор продовжував писати. Іногда дзвонив на вашту в гуртожиток, іноді присилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадах, витрачав останні гроші, щоб побути разом хоча б один вечір.

Пам’ятаю, як одного разу я занедужала з температурою, а він опинився під вікном із термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.

Після університету Віктор зробив мені пропозицію — просто, без каблучки і квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувалися:

— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і в його очах був той самий вогонь, що й у сімнадцять.

— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.

— Клянусь урочисто!

Ми збиралися їхати до Одеси, але Вікторова мати тяжко захворіла. Залишилися в рідному селі під Івано-Франківськом. Він пішов працювати у магазин побутової техніки, я — у сільську школу. Все було тимчасовим. Як ми думали. Але тимчасове стало постійним.

Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «танцювальні вечори» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Віктора вперше преміювали, він запросив мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.

Потім померла свекруха. Нам дісталася велика квартира, і ми вирішили завести дитину. Віктор мріяв про руду доньку, таку, як я. Але народився син. Він прожив лише 32 дні.

І після цього все пішло шкереберть.

Ми не вміли сумувати разом. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла підвестися, пішла зі школи — не могла дивитися на чужих дітей.

Через пару років Віктора підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб за сезонами, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.

Але разом із грошима зникла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблені страви, запрошувала до театру, планувала родинні вечори. Він лише відмахувався: «Потім». Але «потім» так і не надходило.

Мати все частіше казала: «Оленко, без дитини сім’я неповноцінна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Віктор відводив очі. На мої спроби завести розмову він відповідав коротким «ні» і замикався.

— Минуло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?

Він різко відклав виделку:

— Годі.

Я зніяковіла:

— Чому? Ми ж сім’я…

— Ні, Оленко. Не треба.

Він вийшов з-за столу. А я залишилася в цій дорогій кухні, з ідеальною посудою й відчуттям порожнечі.

Тоді з’явився Юрій. Його Віктор привів сам — як партнера. Статний, чемний, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.

— Віктор казав, ви обожнюєте Малевича.

— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Матісса.

Юрій посміхнувся:

— Тоді обговоримо Матісса. За кавою?

Я не зреагувала. Але Юрій не здавався. Квитки до театру, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Віктором:

— Слухай, Юрій запрошує мене на виставку. Він поводиться як…

— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.

— Ти чуєш, що говориш?

— Він хороший чоловік, Оленко. І ти йому подобаєшся.

Я застигла. Він дивився на мене без жодного болю. Спокійно. Ніби готував цей момент.

— У тебе є хтось, так?

— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не залишилася самотньою.

Я засміялася. Гірко. Майже боляче:

— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зраЯ зрозуміла, що його “шляхетність” була лише виправданням для його боягузтва, а справжнє кохання ніколи не потребує таких хитрих сценаріїв.