«Боже, який сором!» — Вибір: вийти заміж за нелюбого чи стати посміховиськом.

Боже, який сором!» — Олена стояла, ніби земля під ногами розійшлася. Вибір був жорстокий: вийти заміж за нелюба чи стати посміховиськом для всього села. Сльози котилися по її щоках, а голос дрижав від відчаю:

— Що ж тепер буде, мамо? Усі будуть шепотіти за спиною, що наречений залишив мене просто перед весіллям…

Краще б земля розверзлася і поглотила її, ніж дивитися в очі сусідам. Мати гладили доньку по голові, шепочучи: «Не плач, Олено, щось придумаємо». Але у голові Надії Петрівни вже зрів план — сміливий, безумний, такий, що захоплював подих.

А що, як знайти нового нареченого прямо зараз? Вона різко піднялася, крикнувши сусіду:

— Петро, запускай машину! Їдемо на вокзал до ранкового потяга!

Петро, усміхаючись, лише знизав плечима:

— Для тебе, Надіє Петрівно, хоч зірку з неба. Але ти серйозно? Нареченого шукати?

— Серйозніше нікуди, — відрізала вона, грюкнувши дверима автомобіля. — Гроші люблять всі, знайдемо добровольця.

На пероні вона підійшла до двох симпатичних хлопців, перекинулася кількома словами, і ось вже веде їх до машини. Петро здивовано витріщився:

— Це що, справді наречений і свідок?

— Так, Петре, — гордо заявила Надія. — Дмитро та Назар. Їдемо до магазину за костюмами, а потім — на весілля!

Гості вже гуділи: «Наречений приїхав! Ура!» Олена вибігла назустріч, але застигла, ніби громом уражена. З машини вийшли двоє незнайомців. Мати відвела її вбік і шепнула:

— Це Дмитро. Або виходиш за нього заміж, а потім тихенько розлучитесь, або живи з ганьбою. Вирішуй.

Олена кивнула, не в змозі промовити ні слова. А за хвилину на її заплаканому обличчі вже сяяла усмішка.

Весілля гриміло до ранку. Дмитро грав роль чоловіка так, ніби все життя до цього готувався. Олена навіть розгубилася: «Звідки така ніжність?» Коли гості розійшлися, вона простягнула йому руку:

— Дякую, ти мене врятував. Не переймайся, скоро розлучимося.

І тут стався поворот. Дмитро подивився їй прямо в очі і твердо сказав:

— А я не хочу розлучатися. Ти мені сподобалася з першого погляду.

Олена остовпіла.

— Ти жартуєш? Один клявся в коханні і втік, а чужа людина раптом хоче залишитися назавжди?

— Чужа? — з легкою образою відповів Дмитро. — Моя мама все життя боялася, що я не одружуся. А я казав: «Моя доля сама мене знайде». І ось ти переді мною. Думай, Олено, але я просто так не відступлю.

Що було далі? Олена думала. Думала так довго, що минуло 25 років. Виростили з Дмитром трьох дітей, живуть душа в душу. А Надія Петрівна досі дивується: як ганьба на все село обернулася щастям на все життя? Може, перечитати цю історію ще раз — раптом там захований секрет, як доля сама стукає в двері?.