Брати Колька і Котька з протилежного будинку навпроти наших вікон

Жили у сусідньому будинку, навпроти наших вікон, Микола і Котик. Два брати. Особливої дружби з ними я не мав, але під час дворикових ігор ми часто билися дерев’яними шаблями. Кінці шабель ми мазали в дьогті, щоб одразу побачити, хто кого першим зачепив. Коли перемагав я, Микола і Котик йшли додому вимазані дьогтем, і не встигали увійти в квартиру, як лунав голос їхньої мами:
— Знову билися з цим з першого під’їзду!
“З першого під’їзду” — це був я.

…Взимку сорок першого року я рідко бачив Миколу і Котика.
У місті згасло світло. Трамваї замерзли у снігу. Настали найжорстокіші дні облоги.
Одного разу, виглядаючи з вікна, я побачив Миколу і Котика. Вони тягли порожні санчата через двір до воріт.
“Куди це вони, навряд чи ж кататися?” — подумав я.
Через пару днів я знову помітив їх з порожніми санками, і ще через кілька днів…

Якось вони трапилися мені назустріч, коли виходили з подвір’я.
— Куди йдете? — запитав я.
— Справи, — ухильно відповіли брати.
Я провів їх поглядом. Вони йшли тротуаром до мосту, обидва маленькі, із кумедно стирчащими вухами шапок, у різнокольорових рукавицях. Напевно, мама зв’язала їм рукавиці ще до війни — з білими ялинками та хрестиками. Хлопчики трималися за мотузку, і здалеку рукавиці здавалися яскравими та дивовижними. Через хвилину я забув про братів — своїх клопотів вистачало.

Проте невдовзі я випадково довідався, куди вони їздять.
Мати їх працювала на Подолі, за кілька кілометрів від дому, й щодня по дві години неквапливо долала цей шлях. Повертаючись з роботи, вона сідала старшати на диван, витягнувши ноги, щоб відновитися. Микола і Котик роззували її та приносили тазик з гарячою водою. А потім вирішили їздити на Поділ, щоб зустрічати маму на санчатах.

Мати вперше побачила їх на проспекті Перемоги, коли вони стояли поруч, змерзлі, з брівами в інеї, притупуючи, вдивляючись у муть проспекту. Вона розсердилася: “Куди ви?! Навіщо?!” Але Микола, він був старшим, подивився на маму і строго сказав:
— Сідай.
Мати здивувалася, заплакала, обійняла синів, але вони вислизнули з її обіймів, і молодший — Котик —сказав теж владно:
— Сідай, мамо.

Мати сіла, але коли вони доїхали додому, відчула, що втомилася більше, ніж якби йшла пішки. Під час всього шляху вона нервувала, намагалася встати, турбувалася, чи не важко хлопчикам. Наступного дня вони знову чекали її на проспекті. В той раз мати накричала на них, сказала, що вони дуріють, але Микола взяв її за плечі та посадив на санчата. Коли вони приїхали додому, мати здивувалася, що вперше після важкого робочого дня ноги її не болять, і знову сльози набігли на очі, але вона нікому їх не показала.

Мати казала синам, що у неї зайнятість, що прийде пізно і їй не треба зустрічати. Але сини все одно чекали на звичному місці, і мати червоніла, бо обманювала їх, — у неї не було зайнятості. Вона жаліла їх і вирішила йти іншим шляхом — через міст Злуки. Два рази Микола і Котик повернулися додому самі. На третій раз мати побачила на мосту Злуки лише Миколу із санчатами. Вона злякалася і крикнула здалеку:
— А де Котик?
— Він чекає з іншими санчатами біля мосту.

Вони возили матір цілу зиму. Коли починався обстріл, бігли в укриття, а санки стояли в арці. Обстріл закінчувався, і мати їхала далі. Брати під’їжджали до будинку, і сусіди дивилися на них з повагою, а двірничка навіть почала кликати старшого не Миколкою, а Миколою.

Вони пережили всю облогу і голод, і мені завжди здавалося, що інакше й бути не могло, бо вони троє дуже любили одне одного.