Брудний посуд не прощається: історія про повернення до порядку.

Віктор мив посуд. Три дні терпів, але вже жодної чистої чашки чи тарілки не залишилось. Тож, повернувшись з роботи, навіть не роздягався. Надягнув фартух і взявся за справу. Ще й борщу хотілося зварити, бо вже забув, який він на смак…

Залишки їжі так присохли до тарілок, що їх треба було замочувати. А кружок від кави назбиралося з десяток. Невже не можна за собою по одній мити? Жгучий ком підступив до горла. Їсти хотілось, а в холодильнику – хоч миші вішайся. І раптом так запахло Віктору пиріжками Ольги. У їхньому домі завжди пахло випічкою, бо дружина дуже любила готувати. Лише приходила з роботи, і вже з кухні тягло корицею чи ваніллю. Вже міксер гуде, духовка гріється…

Але це нинішній Віктор так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Віктору здавалося, що вона, крім кухні та дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно у неї то прання, то миття вікон, то чищення килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалась на консервний цех. Віктор не встигав виносити банки в підвал.

Одного такого вечора він прийшов з роботи, а на порозі кухні в Ольги, як завжди, щось варилось-парилось, а вона, сидячи на краю стола, очищала яблука і дивилася по телевізору якийсь концерт.

– Я розлучаюся з тобою, – сказав Віктор дивно спокійно, навіть не привітавшись.

Дружина здригнулася, але не повернулася.

– У мене інша жінка, – пояснив. – Я кохаю її і більше не можу тебе обманювати.

Ольга відклала ніж, повільно повернула до чоловіка своє розпалене від пари і почутих новин обличчя і покірно, тихо сказала:

– Візьми один рулет, бо ми стільки не з’їмо.

Віктор, звісно, того рулета не взяв, хоча дуже любив: з маком та горіхами… Він зібрав найнеобхідніші речі і пішов до жінки, яка зовсім не була схожою на його Ольгу. Вона ніколи не носила, як Ольга, джинси – лише короткі сукні та спідниці. Не одягала кросівки – тільки взуття на підборах. Вона могла сказати, що йде в салон краси таким тоном, наче на важливу ділову зустріч. І весь світ мав чекати.

А Ольга ніколи не ходила в салони. Не любила бродити по магазинах, ринках. Якщо потрібно було щось купити, складала список, йшла і невдовзі поверталась з сумками. Вона не читала глянцевих журналів для жінок, не пила кави, не фарбувала волосся, не займалася фітнесом. Але завжди була красивою, доглянутою, стрункою. У вузьких джинсах і коротких кофтинках, з косою-«колоском» виглядала старшокласницею.

Віктору ж хотілось бачити поряд справжню жінку. Ось і знайшов собі Світлану. Тепер сам прасує сорочки, варить їжу, миє посуд. І сняться йому вночі Ольжині рулети та ватрушки. І запах від тих снів ваніллю, і дзвенить у голові Ольжин сміх…

Навівши порядок на кухні, Віктор пішов до кімнати. На дивані лежала обута Світлана, елегантно спершись на лікті. Перед нею лежав журнал, а на столику збоку стояло ще три чашки від кави.

– Який же ти молодець, мій зайчик. І що би я без тебе робила? – защебетала вона, простягаючи до чоловіка руки. – А я тільки від манікюрниці. Так втомилася! Подивись, класні нігті? Як свої, правда? Іди, мій пупсик, я тебе обніму…

Віктора почало нудити. «Мабуть, від голоду», – подумав він і пішов на кухню чистити картоплю.