«Через конфлікт з донькою я втратила можливість бачити онуку…»

Я йшла звичайною дорогою до садочка — тією самою, якою роками бігала за своєю улюбленою Олесею. Зазвичай онука побачала мене першою й летіла з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі засяяли, та вихователька раптом зупинила її, щось тихо прошепотіла — і Олеся, похиливши голову, повернулася й пішла в куток із іграшками. А мені та ж вихователька пояснила рівним, але співчутливим тоном:

— Вибачте, але мама залишила заяву. Забирати дівчинку можна лише їй чи батькові. Більше нікому.

Я стояла, ніби прикована до землі. Наче хтось вдарив мене по обличчю. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онука… Я завжди була поруч — не заради подяки, а з любові.

Моя донька Мар’яна вийшла заміж п’ять років тому. А через два народилася Олеся — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально вплелася в їхній ритм життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила до садочка й забирала. Особливо коли Мар’яна з чоловіком поринали в роботі. Зять часто затримувався до ночі, Мар’яна приходила ледве встигаючи — у групі залишалися лише Олеся та один хлопчик, чиї дідусь і бабуся живуть у іншому місті. А я — тут! Завжди була тут!

Але вся ця біль й образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою вечерею. Я принесла пиріжки, Олесі — нову ляльку, і помітила, що в Мар’яни змінилась хода, а живіт став круглішим. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:

— Мар’янко, ти що, справді вирішила ще одного народити за ваших-то фінансів?

Вона спокійно відповіла:

— Так. Хочемо. Вважаємо, що саме час. Різниця між дітьми буде як раз доречна.

І почалося. Я не втрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледь дихають, щоб начальство не звільнило, що живуть від зарплати до зарплати. Я прямо сказала, що не уявляю, як упораюся з двома онуками на руках.

Мар’яна спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:

— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякуємо, мам, але далі ми впораємося самі.

І справляються. Але якою ціною? Олеся — дитина ніжна, сором’язлива, тиха. У садочку їй важко: то іграшку заберуть, то в гру не беруть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у дежурній групі, де малюки впереміш із старшими. Шум, крики, хаос. А вона — чіпляється за виховательку, чекає, поки за нею прийдуть. А я — не можу. Мені заборонили.

Я принижено дзвонила Мар’яні, благала: «Ну годі вже! Ну посварилися, ну спалахнули… Хто в родині не свариться?» А вона — холодна:

— Нехай сидить у садочку до семи, вихователі за це гроші отримують. Може, навчиться спілкуватися, а то зовсім затюкана росте. До тебе ж і до тебе…

А я-то знаю: Олеся кожного ранку зі сльозами чіпляється за мамину руку, а ввечері, дивлячись у вікно, все шукає очима знайомий силует — мене. А я стою на відстані, ніби чужа. І серце стискається від болю й безсилля.

Ось так, одне необачне слово — і ти більше не бабуся. Просто жінка, яка колись читала казки, заплітала косички й цілувала у лобик. А тепер — позбавлена права бути поруч. Мовчання — справді золото. Краще б я його дотримувалася…