«Через суперечку з дочкою я втратила право бачити онучку…»

Йшла звичною дорогою до дитячого садка — тією самою, якою вже роками бігаю за своєю улюбленицею Софійкою. Зазвичай онучка помічала мене першою й мчала з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі спалахнули, але вихователька відразу зупинила її, щось тихо шепнула — і Соня, похилившись, повернулася й пішла в куток з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчутливим тоном:

— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй та батькові. Більше нікому.

Я стояла, ніби в землю вросла. Мене ніби вдарили по обличчю. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онучка… Я завжди була поруч — не заради подяки, а з любові.

Моя дочка Марійка вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Софійка — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально врісла в їхній ритм життя: годувала, гуляла, укладала спати, читала казки, відводила до садка й забирала. Особливо коли Марійка з чоловіком потонули в роботі. Зять часто затримувався до ночі, Марійка приходила під вечір — у групі залишалася лише Софійка та один хлопчик, чиї дідусь і бабуся живуть в іншому місті. А я — поруч! Завжди була!

Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла пиріжки, Софійці — нову ляльку, і помітила, що у Марійки змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:

— Марійко, ти що, справді вирішила ще одного народити за ваших-то фінансів?

Вона спокійно відповіла:

— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що пора. Різниця між дітьми буде якраз підходяща.

І тут почалося. Я не втрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледь не на пальцях ходять, щоб начальство не скоротило, що живуть з труднощами від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як впораюся з двома онуками на руках.

Марійка спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:

— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякую, мам, але далі ми впораємося без тебе.

І справляються. Але якою ціною? Софійка — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку відібрали, то в гру не беруть, то штовхнули. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у черговій групі, де малюки перемішані зі старшими. Гамір, крики, хаос. А вона — тягнеться до виховательки, чекає, поки за нею прийдуть. А я — не можу. Мені заборонили.

Я принизено дзвонила Марійці, благала: «Ну годі! Ну посварилися, ну спалахували… Хто в родині не свариться?» А вона — холодна:

— Нехай сидить у садку до семи, вихователі за це гроші отримують. Може, навчиться спілкуватися, а то зовсім забита росте. Все до тебе та до тебе…

А я-то знаю: Софійка кожного ранку зі сльозами чіпляється за мамину руку, а ввечері, дивлячись у вікно, все шукає очима знайомий силует — мене. А я стою на відстані, як чужа. І серце стискається від болю й безсилля.

Ось так, одне необережне слово — і ти вже не бабуся. Просто жінка, яка колись читала казки, заплітала косички й цілувала у лобик. А тепер — позбавлена права бути поруч. Мовчання — справді золото. Краще б я його зберігала…