З життя
Чоловік пішов, але зробив помилку

Коли Святослав повернувся додому в п’ятницю ввечері, у хаті пахло смаженою картоплею та чимсь кислуватим. Він зморщився: Оксана знову готувала капусту, хоча знала, як він її не любить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на плечики й пішов у кухню.
— Привіт, — пробурмотів він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без усмішки.
— Після зустрічі був фуршет. Клієнт з нафтогазу, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Оксана мовчала. Вона стояла біля плити у старому домашньому халаті, волосся було зібране у пучок. На обличчі — втома. Їй і справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Святослав сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. По очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Гордовитий. Ніби я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Святославе.
— Оксанко, ти це серйозно? Та я працюю цілими днями! Усе, що в нас є — моя праця. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її тремтів. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечити». А тепер дивишся, ніби я нахлібниця.
Святослав відсунув тарілку.
— Та ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відкинув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Святослав тоді був менеджером у рекламному агентстві, а Оксана — викладачкою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали недорогі подарунки одне одному. Їхнє щастя було у малому — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні фільми.
Потім усе змінилося, коли Святослава запросили у нове агентство, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата — у тричі більша. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оксана пішла з роботи — за його наполяганням: «Навіщо тобі та школа? Я забезпечу».
Спершу все було схоже на казку. Але потім Оксана почала відчувати, що у їхньому домі оселився хтось третій — холод. Він приходив із Святославом у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди й KPI. Святослав змінювався, а Оксана — залишалася тією ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Оксана подрузі, Марійці, за чашкою кави, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Оксано. Просто криза стосунків.
— Це навіть не справа у роботі. Святослав наче… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як предмет інтер’єру. Сижу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Марійка зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші відкривають натуру. І не у всіх там гарно й чисто.
Одного разу Святослав прийшов удень, серед робочого тижня. Він був у гарному настрої, із пакетом з бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оксана розгорнула тканину — чорна, облягаюча, з розрізом. Дорога. Стильна. Тільки не для неї.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдемо зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або зробив вигляд.
Корпоратив проходив у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах і сукнях. Оксана почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто й запивала нудоту ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Святослав сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна усмішка. Оксана помітила, як та торкнулася його руки. Святослав не відсунувся.
У машині Оксана мовчала. Тільки біля дому промовила:
— Хто вона?
— Просто піарниця. У нас спільний проєкт.
— І ти дозволяєш їй лапати себе?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Оксана обернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою в рамці?
— Ти знову заводиш стару пісню. Що тобі треба, Оксано?
Вона мовчала. Бо сама не знала. Напевно, поваги. Інтересу. Кохання, зрештою. Але як це пояснити людині, яка міряє все цифрами?
У неділю вона пішла до матері.
— Ну і що у вас трапилося?А потім вони обидва зрозуміли, що щастя не в грошах, а в тих теплих моментах, які забули зберігати.
