Чоловік забрав мою їжу, кажучи мені схуднути: страх залишитися одній після народження дітей

Уві сні він забрав у мене дві котлети й сказав, що мушу схуднути. Шість років шлюбу, троє дітей — а тепер боюся залишитися сама.

Мені тридцять шість. Шість років одруженості — і в мене троє дітей: Ярку — п’ять, Оленці — три, а найменшому, Дмитрику, лише півроку. Завжди мріяла про велику родину, але не уявляла, як це важко — тілом, душею, просто по-людськи. Життя нагадує нескінченну гонитву, де я ледве дихаю.

З Олександром ми зустрілися, коли мені вже було майже тридцять. Подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома — завжди наодинці. А потім з’явився він — високий, спортивний, з харизмою. Тоді він уже очолював відділ у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.

Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам познайомив мене зі своєю матір’ю. Людмила Миколаївна — жінка лагідна, інтелігентна, одразу прихилила мене. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до весілля. Одружилися швидко, майже наспіх. А потім — низка декретів.

Спершу народився Ярко, і я пішла з роботи. Потім — Оленка, а за нею Дмитрик. Так і не повернулася до професії. Всі діти на мені: старші не ходять до садочка, Ярко — на гуртках, Оленку вчу сама, а малий постійно на руках. Люблю їх, вони чудові, але в мене вже немає ні сил, ні… себе.

Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила до спортзалу, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день: каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірня істерика — і так по колу. На спорт немає ні часу, ні сил. А якщо й спробую — діти тут же біжать, тягнуть за руку, лізуть на коліна.

Саня спочатку жартував. Називав мене «булочкою», «моя солодка пиріжечка». Але потім жарти зникли. Потім зникло терпіння.

У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі три котлети. Він подивився, мовчки узяв дві й повернув на сковороду.

— Ти маєш худнути. Якщо я знайду іншу — це буде лише твоя провина, — кинув він спокійно, не дивлячись у вічі.

Я завмерла. Ніби хтось ударив у груди. Розумію, що змінилася. Що втомилася. Що стала не тією, в кого він закохався. Але хіба я винна, що віддала себе родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки, другий не їсть брокколі, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи співчуття?

Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, гуртки, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Саня добре заробляє, але й витрат багато. І, звичайно, він має виглядати достойно — адже керівник. А я можу й у старому халаті. Тільки в дзеркалі вже не впізнаю себе. Сукні не сідають. Джинси не застібаються. Усе здається незграбним і чужим.

Іноді здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годує, миє, прибирає — але не відчуває, не сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюся, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.

Іноді мені страшно: а раптом одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню себе самої? Я не прошу багато. Лише хотіла б, щоб він згадав, за що мене полюбив. І побачив: я все ще та сама. Просто дуже, дуже втомлена.