Чому бабуся розділяє онуків на «своїх» і «чужих»?

Для неї мій син — чужий. Чому свекруха ділить онуків на «своїх» і «чужих»?

Не знаю, з чого почати цю сповідь. Живемо під одним дахом, одна кров у нас у жилах. Але насправді — ніби по різні боки барикад. Ми не вороги, не чужі, але й родичами стати, схоже, не судилося.

Мене звуть Оксана, мені 29. У нас із чоловіком дивовижний малюк — Віталік, йому три з половиною роки. Жвавий, добрий, допитливий хлопчик. Вже знає букви, починає складати слова, чудово малює, не вередує, прибирає іграшки. Ми із чоловіком ним пишаємося без міри. Але є одне «але». Для його бабусі, моєї свекрухи, він — ніби повітря. Неначе його й нема.

Не розумію, чим я провинилася перед нею. Може, тим, що я не її донька, а лише дружина сина? Чи тим, що поки живемо в неї, доки я у декреті, і на окрему оселю грошей не вистачає?

А в неї є донька — Соломія. І от її сім’я для свекрухи — усе. Кожен крок — як свято, кожна дрібниця — досягнення. Онук від доньки — золота дитина, диво, геній і сенс її життя. А мій син, виходить, ніби й не зовсім онук.

Щоранку свекруха збирається — ніби на роботу — і мчить до Соломії. Там вона сидить із внуком, водить його на гуртки, у басейн, на англійську, у розвиваючі заняття. Там — пиріжки, борщики, млинці, мультики та іграшки. Там вона — бабуся року. А в нас — втомлена, байдужа жінка, яка тільки й робить, що дорікає: не так зварила, не так прибралася, не так з дитиною говорю.

Я готую вдома — а потім із подивом бачу, як зникають контейнери з їжею. «Це Соломії, вона зайнята, їй неквапливо готувати». А я, виходить, нічого не роблю, адже «все одно вдома сиджу».

На мої домашні заготовки носом крутить: «Ось у Соломії було смачніше. Ти забагато оцту кладеш». Але банки забирає. Хто не любить — той би й не брав, правда?

А з дітьми… Ось тут найболючіше. Тому що мене не любити — я переживу. Але дитину… Коли обидва хлопчики разом — мій Віталік і син невістки — починається виставка порівнянь. «Ось, Сашко віршики розповідає! А Віталик чого мовчить?» — хоча моя дитина щойно пісеньку співала. «Сашко вже сам їсть!» — хоча Віталик і сам давно їсть ложкою, і акуратно. Постійно чую: «А ось у Соломії…»

На Різдво вона подарувала моєму синові дешевеньку пластмасову машинку. Просту, із кіоску біля дому. А Сашкові — дорогу радіокеровану. Навіть коробка у тричі більша. Мій Віталик, звісно, не зрозумів різниці. Він тішився своїй машинці, возив її, сміявся. А Сашко кинув свій подарунок на ліжко і пішов грати у планшет. Він звик, що в нього все найкраще. А моя дитина з радістю грає тим, що їй дали, бо в неї нема багатої розпещеності.

І ось я кожен день ходжу цією квартирою, де ми тимчасово живемо, і кусаю губи. Не хочу скандалів. Не хочу влаштовувати істерику чоловікові — він гарна людина, любить нас, старається як може. Але як пояснити його матері, що її поведінка руйнує не лише мене, а й нашого сина?

Чому, скажіть, у одних сім’ях бабусі люблять онуків однаково, а в інших ділять їх за кров’ю, статусом, належністю до «своєї» доньки? Адже у мого сина та ж прізвище, та ж кров. Він її онук. Рідний, справжній, такий самий, як і Сашко. Чому ж тоді він завжди «не такий»?

Я пробувала говорити. Обережно. Без звинувачень. А у відповідь — образа, фрази на кшталт «Я ж не зобов’язана всіх однаково любити» чи «Ти сама мені не рЯ збираю всі сили, щоб захистити свого сина, тому що його щастя — дорожче за будь-які сварки.