«Чому я вирішила не пускати невістку до своєї оселі»

Марія смажила на кухні вареники, коли раптом у двері постукали. На порозі стояла Надія Петрівна — свекруха, як завжди, без жодної усмішки та з холодним поглядом.

— Я не на чай прийшла, — різко кинула вона, не чекаючи запрошення, і увійшла в хату. — В мене важлива справа.

— Яка ж? — Марія витерла руки рушником і напружено посміхнулась.

— Оля з Олексієм після весілля живуть у мене. Квартира маленька, тісно втрьох. У тебе ж стоїть порожня — бабусина. Пусти туди молодих.

— Ні. Після всього — точно ні, — чітко відрубала Марія і стала напроти, схрестивши руки.

— А що я такого зробила? — щиро здивувалася свекруха, наче справді не розуміла, про що йде мова.

Марія досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля невістки. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Олею були теплі, майже дружні. Вона була впевнена, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Оля позичила в них п’ятдесят тисяч на свято.

— Раптом нас взагалі не запросять, — з гіркотою тоді жартівливо сказав Андрій, чоловік Марії.

— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще з надією відповіла вона.

Марія навіть заздалегідь дістала із шафи свою найкращу сукню й взуття. Чекала. Сподівалася.

Але весілля наближалося, а запрошення не було. Ні від Олі, ні від Надії Петрівни. За три дні до свята Марія із важкістю у серці зрозуміла — їх просто проігнорували.

Сльози самі котилися по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Андрій, як завжди, був спокійний. «Краще посплю у вихідний», — лише й сказав він.

Через кілька днів після весілля зателефонувала свекруха. Сказала, що хоче зайти. Марія вирішила спитати прямо:

— Чому ви нас не запросили?

— Ну… вирішили запросити лише молодь. Вам уже за тридцять, — нерішуче пробурчала Надія Петрівна.

Марія ледь не повірила. Але потім, зустрівши сестру свекрухи у магазині, дізналася: на весіллі були й літні, і далекі родичі. І жодного слова про вік.

— А чому вас не було? — здивовано запитала та.

Марії стало соромно. Соромно за тих, хто мав бути близькими.

Додому вона розповіла все Андрію, і той запропонував зателефонувати матері.

— Надіє Петрівно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — різко почала Марія. — Тільки не брешіть. Я щойно розмовляла з вашою сестрою, вона розказала, хто був на весіллі.

— Ми з Олею вирішили запросити лише «потрібних» людей, — спокійно відповіла свекруха. — Хто міг би подарувати щось вартісне чи допомогти в майбутньому.

— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Олі, це не вартість?

— Ви ж їх потім повернете. Ось якби подарували — інша справа.

Марія не впізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?

Минуло два тижні. Надія Петрівна знову з’явилася. Без дзвінка. Без вибачень.

— У тебе квартира пустує, а в мене молодим тісно, — зі— Тоді хай ті, кого ви запросили, вам і допомагають, — спокійно сказав Андрій, підійшовши до жінки і відчинивши перед нею двері.