Чому ми так змінилися? У дитинстві люди були добрішими…

В чому ж ми змінилися? Коли я був дитиною, люди були добрішими… Я давно задаю собі це питання.

Колись світ був іншим. Люди були іншими.

Я пам’ятаю часи, коли доброта була не просто красивим словом, а образом життя.

Тоді ніхто не чекав подяки за допомогу.

Тоді ніхто не проходив повз чужу біду, байдужо відводячи погляд.

Я бачив, як сусіди допомагали один одному – не тому, що «так треба», а просто тому, що це правильно.

А тепер?

Я просто попросив три груші…
Я живу в маленькому селі.

Невеликий будинок, мізерна пенсія, але мені вистачає.

Тут тихо, спокійно, поруч природа – те, що мені потрібно.

Кілька днів тому я йшов вулицею і побачив величезне дерево, обвішане грушами.

Стиглі, жовті, вони звисали тяжкими гронами, а під деревом вже лежав килим із попаданих плодів.

Поруч працював господар саду – літній чоловік, на вигляд мій ровесник.

Я привітався і ввічливо запитав:

— Брате, можна взяти пару груш? Вони такі апетитні!

Здавалося б, що простіше?

Але його реакція…

Він раптово озирнувся і так злобно поглянув на мене, що мені на мить стало не по собі.

— Продані! — відрізав він. — Клієнт скоро приїде їх забирати!

Я навіть не встиг нічого сказати.

Він відвернувся, ніби я жебрак, який зазіхнув на його багатство.

Я розвернувся і пішов далі, почуваючи себе злочинцем.

Злочинцем за те, що просто попросив три груші.

Коли люди перестали бути людьми?
Я згадував, як у дитинстві у нас у дворі стояла величезна яблуня.

Вона росла між двома будинками, і кожен міг узяти собі яблуко – ніхто не питав, не ділив, не забороняв.

Сусіди, якщо хтось потребував, приносили мішки з картоплею, молоко, хліб.

Якщо у когось трапилася біда – всім селом збиралися, допомагали, чим могли.

А тепер?

Тепер ми рахуємо кожну копійку.

Тепер ми злі, жадібні, боїмося, що хтось отримає більше, ніж ми.

Ми ховаємо свої сади, свої врожаї, свої надбання, ніби заберемо їх із собою в могилу.

Старий сусід і яблука…
Я згадав випадок, який стався багато років тому.

Хлопчик із сусіднього будинку попросив у старого дідуся яблуко.

Самотній старий жив у своєму будинку, і його яблуня була вкрита плодами – настільки, що вони просто гнили під деревом.

Хлопчик не крав.

Він не ліз у сад таємно.

Він ввічливо запитав.

Але дідусь прийшов у лють.

Він схопив палку, розмахував нею і кричав, що якщо хтось ще підійде до його яблунь, він усіх «поб’є».

Хлопчик утік у сльозах.

А старий жив ще кілька років.

Потім його не стало.

А яблука, які він так запекло захищав, так і згнили.

Разом із ним не пішло нічого – ні його сад, ні його жадібність, ні його галасливий голос.

Яблуні тепер занедбані.

Але іноді, коли я проходжу повз його будинок, я думаю: чи варто було це того?

Де ми втратили доброту?
Я дивлюся на наш світ і не впізнаю його.

Десь по дорозі ми втратили щось важливе.

Коли я був дитиною, мене вчили, що людина повинна допомагати іншій людині.

Що якщо у тебе є зайвий шматок хліба – ти маєш поділитися.

Що якщо у тебе є повний сад фруктів – дай хоч один тому, хто попросить.

Мама завжди казала:

— Якщо ти можеш зробити добро – зроби його. Воно обов’язково повернеться до тебе.

І я бачив це.

Я бачив, як люди допомагали один одному – і потім самі отримували допомогу.

Я бачив, як добро передавалося від одного до іншого, як бумеранг.

А тепер…

Тепер ми міряємо все у грошах.

Ми боїмося, що хтось скористається нашою добротою.

Ми не довіряємо нікому, навіть тим, хто просто просить грушу.

Ми збудували паркани – навколо будинків, навколо сердець.

Але ж життя – це не гроші
Скільки б у нас не було – ми все одно підемо з порожніми руками.

Ми не заберемо з собою ні врожай, ні рахунок у банку, ні квадратні метри квартири.

Але ми могли б залишити після себе тепло.

Ми могли б передати іншим те, що робить нас людьми.

Але замість цього ми йдемо в холод, сповнений недовіри, зла та заздрості.

Я не знаю, чи можна це виправити.

Але знаю одне:

Якщо ти можеш зробити добро – зроби його.

Хай хоча б для того, щоб не піти з стиснутими зубами і порожнім серцем.