Чому несподівана допомога незнайомій бабусі змінила все для однієї дівчини?

Валерія ніяк не могла пройти повз, коли побачила стареньку бабусю з величезною сумкою, в якої раптово відірвалися ручки. Під добірний потік лихослів’я вона збирала з асфальту продукти, які та баба, мабуть, витягнула десь із найближчого смітника. Через це Валерія запізнилася на роботу.

А все через її надмірну доброту. Він упізнала в собі цю рису, коли йшла повз лавку, на якій лежала людина, і ледь подавала ознаки життя. Валерія побігла на допомогу, адже, може, з тим чоловіком щось серйозне. Не зважаючи на виразний запах алкоголю, викликала рятувальну службу. І що в результаті? Медики обурювались: він просто п’яний, мов чіп, навіщо було турбувати їх. А поліція, підхопивши чоловіка, що ледве ногами переставляв, вела до себе в відділок. І теж кидали на неї недобрий погляд. От проспався б сам і пішов собі.

Загалом Валерія добра. Хоча поза очі звуть її ненормальною і крутять пальцем біля скроні. Вона віддала свою квартиру вітчиму після смерті матері, яка через нього, власне, і пішла. Він не працював, а мати, окрім основної роботи, ще й під’їзди мила. Та Валерії було його шкода. Він немолодий, навряд чи житло собі знайде. А вона молода, ще заробить. Насилу сусіди умовили її не виписуватися і не робити дарчої.

Валерія вирішила їхати до міста. Там, думає, і робота, і житло знайдеться. Грошей вистачило на кімнату в комуналці. Спочатку мила поли в супермаркеті, але зарплатні вистачало лише на оплату за кімнату. Хоча було й добре: при розподілі прострочених продуктів щось і їй перепадало. Так що голодом не сиділа. Але ось із одягом біда. Скільки не прасуй, все одно зношується. Про взуття взагалі мовчу — тільки і клей встигай купувати.

Вирішила спробувати себе у домробітницях. Врешті в одній агенції, де платили із затримкою і ставилися до персоналу ганебно, її милостиво прийняли на випробувальний термін.

Першою клієнткою була бабуся-одуванчик із командирським голосом.
— Чай гарячий неправильно заварила, ванну погано відмила — скільки тобі ще вчитися?

Отак почалася трудова діяльність. Але Валерія є Валерія. Вибачалася за кожну дрібничку, переробляла всю роботу, замість просто грюкнути дверима. Адже в більшості випадків, хто користується послугами сторонніх людей? Старенькі бабусі, яким уже ні на кого більше виплеснути свій негатив.

Саме до таких і відправляли недосвідчену Лєну, і всі дуже дивувалися, чому після її візитів ніхто не телефонував і не скаржився на нову працівницю.

Того дня, коли вона запізнилася, її навіть не лаяли. Щоправда, терміново відправили до лежачої жінки. Дрібничке у тому, що працівниця, котра до неї навідувалася, звільнилася.

Валерія прийшла і жахнулася. Оце так безсовісні люди. Якщо жінка не може встати й поглянути, як її квартира виглядає після прибирання, то можна зовсім не чистити?

Тамара Львівна була здивована, коли Валерія обережно змінила їй брудну постільну білизну. Переодягла в чисту сорочку й обробила невеликий пролежень. А потім вона лежала й усміхалася, чуючи, як дівчина гриміла посудом, бігала туди-сюди то з ганчіркою, то з пилососом. Лише коли все засяяло й домом рознісся запах чогось смачного, вона заспокоїлася. Принесла Тамарі на спеціальному підносі наваристий борщ із галушками й чашку ароматного чаю.

— Я от подумала, коли виносила сміття, що вам домашній борщик не завадить. А то у вас там тільки упаковки від готових страв. Ви їжте, потім посуд помию й піду. На сьогодні більше роботи немає.

Тамара з насолодою з’їла борщ і попросила Валерію посидіти з нею. Вона хотіла дізнатися, звідки з’явилася ця моторна дівчина і які в неї плани на майбутнє.

— Але ж це важко, щодня прибирати чужі квартири й терпіти різні вимогливі зауваження. Невже ти це завжди мріяла робити? — запитала вона.

— Ой, Тамара Львівна, про що я тільки не мріяла. І співачкою бути, і балериною. Але голосу немає, ноги короткі. Мене ні в один гурток не взяли. Коли мама хворіла, хотіла стати лікарем і лікувати всіх. Та видно не судилося. Я ледь дев’ять класів закінчила, тому що паралельно працювала. В кіоску у Ярмила. Він мене хвалив. Навіть премії іноді давав. Бо я за чистотою прилавка слідкувала, лише хороші фрукти приймала. У нас там такі хитруни серед постачальників. Усе гниле підсунути наманулювали. А зараз і мріяти ніколи. Бігаю, як білка в колесі. На роботі натруджуся, приходжу додому. Я ж у комуналці живу. А там знову коридор брудний, унітаз не очищений, паперу знову немає. От приберу все і одразу спати. Одного разу, не повірите, у туалеті з йоршиком в руках заснула, — весело засміялася вона.

Тамара усміхнулася. Їй сподобалася ця весела і оптимістична дівчина.

— А хочеш працювати тільки у мене, з твоїм керівництвом я домовлюся. А то всі мої сиділки різні. Одні крадуть, інші мовчки швидко виконують свою роботу і біжать додому до сімей. Я ж спочатку, як слягла, взяла дівчину з проживанням. Наче нічого спочатку була. А як освоїлася, чудеса почала творити. То вночі в клуб піде розважатися. А мені лікарство по годинам приймати треба. Прийде сонна, з запахом алкоголю, сунет мені склянку з водою і планшеткою та й каже: “Все, я спати. Коли прокинуся, все зроблю”.

Терпіла місяць, а потім сказала їй, що якщо так і далі, вилетить звідси до глузду. Вона там подумала. Стала шанувальників сюди приводити. Думала, якщо я лежу, то вже оглухла. Довелося прощатися. Відтоді я й зверталася в різні агентства. Щоб приглянутися і нарешті вибрати підходящу. Після тієї неохайної Свiти, я в останній раз попросила поміч молоду в вашому агентстві. Думаю, якщо знову така ж прийде, буду шукати в іншому місці. А ти не думай, я не самотня. У мене син є, онук. Але живуть за кордоном, на жаль. У них там стабільна робота. Вони мені дуже добре допомагають грошима. Приїздять, але рідко. А лежу я вже п’ять років. Упала на слизьких сходах. Лікувалася довго. Лікарі обіцяли, що і сидіти зможу. Але не судилося видно. Ну що погоджуєшся, до мене переїхати? — усміхнулася Тамара.

— Звичайно. Вам же допомога потрібна. У вас он роботи скільки. Завіса не випрана, вікна не вимиті, під меблями пилюка зібралася, — почала перераховувати Валерія.

— Ну, ну, все припиняй, Попелюшка. Сьогодні ж беру тебе на роботу. Їдь у свою комуналку, збирай речі й до мене. Житимеш у сусідній кімнаті. А я поки твоєму начальству подзвоню, — засміялася Тамара.

Валерія побігла. А Тамара стала дзвонити в агентство. Розмова була неприємною, там безсоромно почали піднімати ціну, прикриваючись тим, що Валерія у них найкраща працівниця. Тамара згадала розмову з дівчиною й засміялася.

— І що ж ви найкращій працівниці дзвінкого не платили і відправляли до найбільш настирливих і придирливих клієнтів. Так, досить уже розмов. Вона завтра ж напише заяву про звільнення. Платити я їй буду сама. І навіть не заїкайтеся про відпрацювання в два тижні, — і поклала трубку.

Так Валерія поселилася у Тамари. Щоранку на сніданок були то млинці, то сирники, то оладки. Щоранку обов’язкове вмивання, обтирання, чищення зубів. Говорячи і розповідаючи якусь веселу історію, Валерія граючи справлялася з усе. Вікна були вимиті до блиску. Бруд з-під меблів зникла. І вже, здавалось би, усе чисто й приготовлено, Валерія ніяк заспокоїтися не могла.

Збігала до бібліотеки, притягла купу журналів, книжок.

— Навіщо тобі це? — засміялася Тамара.

— Це для вас. А може там якісь вправи є. Які допоможуть вам хоча б сидіти. Потім коляску купимо й я буду вас на вулицю вивозити. У чотирьох стінах, яка ж це радість. А там свіже повітря, пташки співають, — задумалась Валерія.

Тамара розплакалася.

— Валерко, мені навіть лікарі не допомогли, а ти про якісь вправи балакаєш. Не тереби мою душу. Я знаю, ти якнайкраще хочеш, але мені, на жаль, уже не допомогти.

Але Тамара ще погано знала Валерію. Та кожного дня приходила до неї в кімнату. Сідала в крісло і розкладала журнали та книги. Мовчки, лише ворушачи губами, читала. Підкреслювала олівцем цікаві місця.

І Тамара не витримала.

— Ну що ти там знайшла? Покажи вже.

Валерія радісно вскочила з крісла, витягла один журнал із стопки й простягнула Тамарі.

— Ось знайшла прості вправи. Тільки їх треба робити регулярно і по кілька разів на день. Але не хвилюйтеся, у мене все під контролем. Якщо ви, звичайно, згодні?

Тамара зітхнула.

— Ти ж все одно мене в спокої не залишиш?

Валерія мотнула головою.

— Ну давай спробуємо.

Та це була важка праця. Тамара то плакала, то сміялася. Загрожувала Валерії звільнити й вигнати. Але поступово звикла. Вправи стали складніші, але ефекту майже не було.

Поки одного разу серед ночі Тамара не покликала:

— Валерія, йди сюди!

Та злякано вискочила з кімнати й підбігла до Тамари.

— Де болить? Що болить? Де телефон?

Тамара крикнула на неї.

— Чого схвилювалася то. Ось, краще подивись. Великий палець на нозі рухається.

Валерія, як вигукнула:

— Ура! — і тут же згадала, що ще ніч на дворі.

— А у вас номер лікаря залишився? Давайте йому вранці подзвонимо. Нехай приїде і подивиться, — і затанцювала по кімнаті.

Лікар приїхав. Нетерплячу Валерію відіслали в свою кімнату, щоб не заважала. А потім покликали.

— А ти молодець, дівчинко, — з ноткою здивування сказав лікар. — Тепер можна ще одну операцію зробити. Ризикнемо, Тамара Львівна? —

Та засяяла.

— Звичайно, Іване Тимофійовичу.

Увесь час операції Валерія просиділа в коридорі, чекаючи. Але й за звичкою допомагала. Кому подати костиль, тому що людина впустила. Медсестрі ліки в коробках до місця донести.

Коли Іван Тимофійович вийшов, Валерійка з надією запитала:

— Ну як?

Він зняв шапочку.

— Тепер лише час покаже. Тільки реабілітація буде довгою. Не молода у нас пацієнтка.

Валерійка вигукнула:

— Та я з неї пилинки здувати буду. Спасибі вам велике. Можна вас поцілувати?

— Давай, — дозволив Іван Тимофійович.

Вона піднялася на носочки й чмокнула його в щетинисту щоку.

Поки Тамара була в лікарні, Валерія буквально не відходила від неї. Зникала лише за тим, щоб приготувати їжі: бульйон, овочевий суп. Все, як приписав лікар.

— Це дочка твоя чи онучка? Ось як доглядає? — запитували її жінки в палаті.

— Ні, ще краще. Моя сиділка й мій ангел-охоронець, яку мені послана долею, — гордо відповідала Тамара.

Коли Тамара в спеціальному корсеті вперше сіла в інвалідне крісло, вони обнялися і разом розплакались від радості.

А коли приїхав син із онуком, Тамара просто розцвіла.

— Ну тепер, мамо, ми можемо забрати тебе до себе, — заявив син.

Пролунав грюкіт. Це Валерійка впустила блюдо з пирогами.

— Як? Зачем? — запитала вона засмучено і втекла у свою кімнату. Плакати.

Тамара з докором подивилася на сина.

— Який ти неделікатний, Сергію. Валерія, досить ридати. Іди сюди.

Валерика з’явилася через п’ятнадцять хвилин. З сумкою.

— Мені зараз йти чи спочатку розбитий посуд прибрати? — похмуро запитала вона, хлюпаючи носом.

— А ну сядь! — наказала їй Тамара. — Рознюнилася вона. І речі ще рано зібрала. Тобі ще документи треба оформити. Дурна ти моя, куди я без тебе? Поїдеш з нами. Погостимо трохи й повернемося.

Валерія вийшла заміж. Ні, не за онука Тамари. А за нового сусіда, котрий переїхав у квартиру поруч із Тамарою. Він довго спостерігав, як Валерія не може відкрити заїла дверний замок. Підійшов і допоміг, порадив поменяти на новий. Тому що цей уже небезпечний. Так і познайомилися.

Тамара задоволена. Мало того, що була наче найголовніша гостя на весіллі Валерії і мала успіх у кавалерів, незважаючи на інвалідну коляску. Та Валерія через рік подарувала їй онучку, хай і не рідну. А чоловік Валерії Костянтин, часто возить їх усіх на дачу, де вони п’ють свіже коров’яче молоко і ласують ягодами, прямо з грядки. Адже Валерія не вміє сидіти на місці. Яка ж це дача, якщо немає ані ягід ані зелені до столу..