«Чому твоя дочка знову кричить?» — з обуренням промовила жінка, яка вважає себе бабусею

«Твоя донька знову верещить?!» — і це сказала жінка, яка називає себе бабусею.

— Чому твоя донька знову верещить?! — кинула мені свекруха з таким зневажливим поглядом, ніби я принесла в дім дитину з вулиці, а не її рідну онуку.

— Вона хворіє, температура, — спробувала пояснити я, задихаючись від втоми.

— Мені байдуже! Хай не завиває! У мене голова тріскається! — випалила вона, навіть не глянувши у бік кімнати, де моя Марусенька, палаюча від гарячки, хрипко схлипувала, закрутившись у простирадло.

Я метушилася по хаті, мов спіймана в пастку. Дитя стогнало, болило все тіло, я шукала жарознижувальне, механічно перевіряла воду у пляшечці, защібала штори, щоб сонце не сліпило очі… Потім увімкнула проектор зіркового неба — тільки він трохи її заспокоював. Вона дивилася на мерехтливі зорі на стелі і хоч на мить припинала плакати, а я в цей час бігла на кухню — варити кашку, готувати відвар, міняти підгузник. Все відразу. І все сама.

А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні з візерунком схожим на зміїну шкіру, як королева у власних очах. Скаржилася, що в неї «мозок лунає», вимагала тиші й кидала мені у вічі, що я «не можу заспокоїти свою дитину».

— Послухай сюди, — прошипіла вона, коли я знову пройшла повз, — скоро вилетиш звідси зі своїм плаксою. У мого сина були дівчини в сто разів кращі. Він не для того одружувався, щоб жити у божевільні! Сім’я йому набридне, я впевнена!

І знаєте що… Іди до біса. Просто іди. Але я не вимовила це вголос. Я стиснула зуби й побігла в кімнату, бо моя донечка знову плакала — від жару, від болю, від того, що окрім мене, її ніхто не пригорне. Я знову вкрила її ковдрою, поцілувала в гарячий чоло, притиснула до себе.

А потім знову на кухню. І знову крізь її отруйні слова:

— У хороших матерів діти не верещать!
— Та твоя маля просто розпещена!
— Жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не оце…

А де був мій чоловік? Він завжди «зайнятий». Він не бачить, що його матір отруює мені кожен день. Каже: «Не звертай уваги, вона вже в літах». А те, що я падаю від втоми, що руки тремтять, що дитина хвора, а я лишаюся з цим пеклом сама — йому ніби все одно.

Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, скільки ще витримаю у цьому домі, де нас із донечкою ненавидять. Але знаю одне — більше ніхто не буде принижувати мою дитину. Я готова піти. Готова боротися. Я вже не просто дружина і невістка. Я — мати. А це означає, що я сильніша, ніж вони думають.