Чому Віра ніколи не дізналася правду про батьківське розлучення.

Чому мама з татом не стали жити разом, Марійка так ніколи й не дізналася.

Їй ледве виповнилося три, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою донечкою повернулася з Києва до рідного села в Чернігівській області.

— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи їх біля хвіртки. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, тепер і розлучилася. Оце ж у вас, молодих, все швидше, ніж куріпка злетіть…

Кажуть, що людину треба судити не за словами, а за ділами.

Баба Параска була доброю бабусею. А те, що буркоче та лається, — так родичі вже звикли.

Зате які вареники ліпить! Скільки байок знає…

Марійка обожнювала, коли її укладала спати саме бабуся. Сяде на край ліжка, підгладить рядно, і починає спокійно розповідати нову історію.

Звісно, кожна дитина хоче ще й ласки. Але баба Параска «розмовляти» не любила. Поцілувати перед сном, обійняти, сказати тепле слово — це не про неї.

Мати Марійки успадкувала її манеру.

Іноді дівчинка думала: може, її просто не люблять, раз не обіймають?

Але одного разу Марійка захворіла, три дні лежала з високою температурою, а швидка все не їхала. Баба Параска не відходила від неї ні вдень, ні вночі. Матері тоді не було — виїхала кудись.

Якщо згадати, Марійка частіше бачила бабусю, ніж матір.

— Коли мама повернеться? — питала вона.

— Як влаштує своє життя, так і приїде, — відповідала бабуся.

Що значить «влаштувати життя», Марийка не розуміла. Але перепитувати боялася.

Та коли мамині від’їзди стали рідшими, а потім зовсім припинилися, вона подумала: от і влаштувалася. Тепер буде жити з ними.

Тільки мати ходила сумна. І наче не бачила доньки, завжди думала про щось своє.

А потім вона зовсім занедужала. Спочатку здавалося — нічого страшного. Але вона перестала їсти, лежала, заплющивши очі.

— Треба до Києва їхати, до лікаря, — запропонувала сусідка.

— Нікуди не поїду, — відповіла мати.

Марійка відчула, як важко їй було це вимовити.

Через тиждень їй стало зовсім погано. У лікарню її везли вже на швидкій.

Марійка не знала, що бачить маму востаннє…

Залишилися вони з бабою Параскою вдвох.

Ті дні злилися в одне темне пекло. Бабуся, яка плакала й за день здавалася старшою… Мамині речі, які дівчинка клала під подушку. Вкривалася її хусткою, що пахла квітками.

— Краще б мене забрали, — зітхала баба Параска. — Та ж на кого я тебе покину…

Вперше вона провела грубою рукою по Марійчиному волоссю. Дівчинка не дихала — раптом перестане?

Потроху вони повернулися до життя…

Марійка ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні ставали схожими, ніби близнюки.

І лише потім вона зрозуміла, як була щаслива тоді. Бабуся любила її, намагалася замінити всіх.

…П’ятнадцять років — поганий вік, щоб залишитися сиротою. Але доля вирішила інакше.

Одного ранку баба Параска не прокинулася. Її серце зупинилося уві сні.

На похоронах Марійка навіть не змогла заплакати. Усередині було пусто.

Її відправили до дитбудинку.

Через кілька днів викликали до директорки.

— Марійко, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.

— Але я його не знаю…

Їхати з чужим чоловіком? Називати його «татом»? Вона не була готова.

— Познайомишся. Радій, що батько знайшовся. Не кожній так пощастить.

… — Ну, привіт, — чоловік у дверях був не менш ніяковим, ніж вона.

— Ходімо, — взяв її сумку та вийшов першим.

Марійка не рухалася.

— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо посміхнувся.

«Ну й тип», — подумала вона, йдучи за ним.

Дорогою мовчали. Не знали, про що говорити.

У квартирі їх зустріла вишукано вдягнена жінка.

— Це Оксана, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Марійка.

— Рада познайомитися, — промовила Оксана, кинувши на дівчинку холодний погляд.

«Брехунка», — подумала Марійка.

У кімнаті на них чекав накритий стіл. Вся квартира сяяла: дорогі килими, великий телевізор, портьєри з мереживом.

Тиждень Марійка прожила в них, але так і не назвала його батьком.

Оксана поводилася, ніби дівчинки не існувало. Вона любила довго спати, потім фарбувалася, пила каву.

Сніданки готував Іван. Різав ковбасу товстими шматками, купував нарізаний хліб.

Сам наливав доньці чай, не жаліючи цукру.

Марійка не любила солодкого, але мовчала. І як його назвати? «Татом» — не вимовлялося.

У Івана був великий джип. Він підвозив її до школи. Додому вона йшла пішки.

— Марійко, візьми гроші на обід, — давав їй зім’яті гривні.

Вона брала, але не витрачала. Збирала на втечу… Мріяла повернутися додому.— Я теж не думала, що залишуся з тобою, тату…— прошепотіла Марійка, і вперше за довгі роки почула, як серце розтопило кригу.