Connect with us

Storie di vita

Чужа родина

Published

on

Не своя сім’я

— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш? — Так, це села, від дідуся, — махнула вона рукою, готуючи вечерю. — А у нас є дідусь? Ти говорила, що по твоїй лінії нікого не залишилося.

Мама на мить припинила нарізати овочі, але потім почала ще швидше. — Є… ну і що? Багато років тому я поїхала з дому, тоді не потрібна була, а зараз повинна все кинути й їхати йому на допомогу.

Вона розплакалася, а я не знала, що сказати. У нашій сім’ї було не прийнято говорити про її родичів, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім з’явилася я, а батько залишив нас ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А я навіть не мала в кого запитати, що ж тоді сталося, багато років тому. Ввечері, коли мама заснула, я тихенько взяла листа з її кімнати і прочитала. Почерк був красивий, охайний, явно не належав старій, хворій людині. Написали, що дідусь зовсім зляг, йому потрібен хороший догляд і дорогі ліки. Просили, щоб мама забула колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім неподалік від нашого міста, у подруги була дача за декілька кілометрів від нього. Холодок пробіг по шкірі… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…

Наступного дня я, як зазвичай, вранці зібралася до університету, тільки взяла з собою ще гроші та сумку із змінним одягом і поїхала на автовокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря. Йти довелося недовго, старий похилий будиночок стояв за декілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я увійшла на подвір’я.

— Ви до кого? — почула я чийсь голос. Дивлюся, прямо під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби. — Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь. — А, значить Шурчина дочка, — усміхнулася вона. — Ну, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи йому полегшало.

У домі було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла її трохи роздивитися. Вражало, як вона була схожа на маму, той самий погляд пронизливих очей, чорне, як вугілля, волосся, навіть інтонація в мові була схожа. Я перевела погляд на портрет на стіні — стара, вигоріла фотографія, на якій зображені усміхнені чоловік та жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.

Зловивши мій погляд, жінка сказала: — Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона. — Дуже приємно. Чому я жодного разу про вас не чула? Мама твердо казала, що у нас немає жодних родичів.

Вона зітхнула, сіла за стіл і почала розливати чай по чашках. — В образі твоя мати на нас. Я народилася слабка, часто хворіла. Наша мама не вилазила зі мною з лікарень, а батько, ясна річ, працював вдень і вночі, щоб прогодувати нас, та й оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто батько залишав її у сусідки. Звичайно, майже вся увага батьків приділялася мені. З дитинства вона вклала собі в голову, що її ніхто не любить і не потребує, навіть коли все, здається, стало на місце. Здобувши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала. — Ти пий чай, з дороги ж голодна напевно, зараз мої набіжать — все змітають. Двоє діток у мене — Оленка та Льоня, одна піднімаю. Давно вже питали, чи є у нас хтось із родичів, отже, зрадіють…

Того вечора я познайомилася з дідусем та двоюрідним братом із сестрою. Усі мені були дуже раді, а я, нарешті, зрозуміла, що таке, коли говорять про велику і дружню сім’ю, зібрану за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком. — Та ось злетиш із бюджету, хто буде твоє навчання оплачувати? — кричала у трубку мама — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не поворухнули, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, ти про що? Ти ж навіть свою адресу не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він передусім мій дід. А вже події минулого варто було б забути… Йому потрібен догляд, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе прекрасна сестра і племінники. Марно ти так, мамо…

Вона кидала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили. Через тиждень я повернулася в місто, потрібно було продовжувати навчання, я була на випускному курсі, а серце не на місці. Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень та кількома годинами репетиторства на тиждень, я відправляла в село. Але це були сущі копійки…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, одного разу вона навіть примудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село. Так промайнув рік, у метушні та постійних сварках і скандалах.

Отримавши на руки диплом, я одразу зібрала речі і поїхала. У селі тітка потурбувалася для мене про роботу в школі, життя пішло своїм шляхом. Дідусь вже піднімався на ноги і здійснював невеликі прогулянки садом, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на дочку…

Вересень наповнив моє життя метушнею й приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу, ніби на свято. А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського університету, і що його теж у село занесло, думалося мені, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…

— Анюта, ти б не списувала Олексія з рахунків, — шепотіла часом тітка — хлопець гарний, руки з того місця ростуть, он який будинок збудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся в нього тут, сама одна, сам він сирота, от і живуть.

Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став входити в наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас. Весілля було призначене на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не надійшло, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде зі мною поруч…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою та двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихо постукали…

Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона розплакалася. — Я… я зовсім ненадовго, от привітати тебе приїхала…

Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь. Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівшепотом, а вона плакала…

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах, а найголовніше, нарешті, я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − дванадцять =

Також цікаво:

EN3 години ago

I Left Three Puppies Behind the Garages. Margaret Holloway Wouldn’t Give Them Back.

My name is Dale Pruitt. I'm thirty-three, I work the lift bay at a tire shop on Route 20 outside...

Storie di vita7 години ago

Desidero soltanto che i miei nipotini siano in salute.

Non chiedo nulla per me… Desidero soltanto che i miei nipotini siano in salute. ❤️ Qualche giorno fa, mia figlia...

Storie di vita8 години ago

La voce di Gabriella era diventata così fredda che, per un momento, mi sembrò di parlare con una sconosciuta.

«Tu hai capito bene con chi stai parlando?» La voce di Gabriella era diventata così fredda che, per un momento,...

Storie di vita9 години ago

La voce di Sofia arrivò alle mie spalle, sottile e impastata di sonno.

«Mamma? Perché sei ancora qui?» La voce di Sofia arrivò alle mie spalle, sottile e impastata di sonno. Mi voltai...

EN12 години ago

Fifteen Percent of Dolan’s Auto That Diane Never Got

People in Erie still tell this story the way my wife's aunt tells it. The ungrateful mechanic who took her...

EN13 години ago

The Stranger in Aisle Nine Warned Daniel About Natalie’s Signature

Daniel Marsh almost skipped the Fry's on Grant Road that Tuesday. He had forty minutes before his first appointment at...

Storie di vita13 години ago

Dopo 31 anni di matrimonio, mio marito mi lasciò per una collega

Quando Sergio suonò il campanello, era passato esattamente un mese dalla sera in cui se n’era andato. Stavo sistemando alcuni...

EN13 години ago

Troy Forged My Signature for $52,000 in Bozeman, and Sandra Expected Me to Pay It Quietly

My mother-in-law has a specific way of saying "mechanic" that makes it sound like a crime. She did it again...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.