Чужа родина

Не своя сім’я

— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш? — Так, це села, від дідуся, — махнула вона рукою, готуючи вечерю. — А у нас є дідусь? Ти говорила, що по твоїй лінії нікого не залишилося.

Мама на мить припинила нарізати овочі, але потім почала ще швидше. — Є… ну і що? Багато років тому я поїхала з дому, тоді не потрібна була, а зараз повинна все кинути й їхати йому на допомогу.

Вона розплакалася, а я не знала, що сказати. У нашій сім’ї було не прийнято говорити про її родичів, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім з’явилася я, а батько залишив нас ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А я навіть не мала в кого запитати, що ж тоді сталося, багато років тому. Ввечері, коли мама заснула, я тихенько взяла листа з її кімнати і прочитала. Почерк був красивий, охайний, явно не належав старій, хворій людині. Написали, що дідусь зовсім зляг, йому потрібен хороший догляд і дорогі ліки. Просили, щоб мама забула колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім неподалік від нашого міста, у подруги була дача за декілька кілометрів від нього. Холодок пробіг по шкірі… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…

Наступного дня я, як зазвичай, вранці зібралася до університету, тільки взяла з собою ще гроші та сумку із змінним одягом і поїхала на автовокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря. Йти довелося недовго, старий похилий будиночок стояв за декілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я увійшла на подвір’я.

— Ви до кого? — почула я чийсь голос. Дивлюся, прямо під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби. — Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь. — А, значить Шурчина дочка, — усміхнулася вона. — Ну, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи йому полегшало.

У домі було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла її трохи роздивитися. Вражало, як вона була схожа на маму, той самий погляд пронизливих очей, чорне, як вугілля, волосся, навіть інтонація в мові була схожа. Я перевела погляд на портрет на стіні — стара, вигоріла фотографія, на якій зображені усміхнені чоловік та жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.

Зловивши мій погляд, жінка сказала: — Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона. — Дуже приємно. Чому я жодного разу про вас не чула? Мама твердо казала, що у нас немає жодних родичів.

Вона зітхнула, сіла за стіл і почала розливати чай по чашках. — В образі твоя мати на нас. Я народилася слабка, часто хворіла. Наша мама не вилазила зі мною з лікарень, а батько, ясна річ, працював вдень і вночі, щоб прогодувати нас, та й оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто батько залишав її у сусідки. Звичайно, майже вся увага батьків приділялася мені. З дитинства вона вклала собі в голову, що її ніхто не любить і не потребує, навіть коли все, здається, стало на місце. Здобувши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала. — Ти пий чай, з дороги ж голодна напевно, зараз мої набіжать — все змітають. Двоє діток у мене — Оленка та Льоня, одна піднімаю. Давно вже питали, чи є у нас хтось із родичів, отже, зрадіють…

Того вечора я познайомилася з дідусем та двоюрідним братом із сестрою. Усі мені були дуже раді, а я, нарешті, зрозуміла, що таке, коли говорять про велику і дружню сім’ю, зібрану за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком. — Та ось злетиш із бюджету, хто буде твоє навчання оплачувати? — кричала у трубку мама — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не поворухнули, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, ти про що? Ти ж навіть свою адресу не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він передусім мій дід. А вже події минулого варто було б забути… Йому потрібен догляд, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе прекрасна сестра і племінники. Марно ти так, мамо…

Вона кидала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили. Через тиждень я повернулася в місто, потрібно було продовжувати навчання, я була на випускному курсі, а серце не на місці. Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень та кількома годинами репетиторства на тиждень, я відправляла в село. Але це були сущі копійки…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, одного разу вона навіть примудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село. Так промайнув рік, у метушні та постійних сварках і скандалах.

Отримавши на руки диплом, я одразу зібрала речі і поїхала. У селі тітка потурбувалася для мене про роботу в школі, життя пішло своїм шляхом. Дідусь вже піднімався на ноги і здійснював невеликі прогулянки садом, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на дочку…

Вересень наповнив моє життя метушнею й приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу, ніби на свято. А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського університету, і що його теж у село занесло, думалося мені, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…

— Анюта, ти б не списувала Олексія з рахунків, — шепотіла часом тітка — хлопець гарний, руки з того місця ростуть, он який будинок збудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся в нього тут, сама одна, сам він сирота, от і живуть.

Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став входити в наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас. Весілля було призначене на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не надійшло, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде зі мною поруч…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою та двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихо постукали…

Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона розплакалася. — Я… я зовсім ненадовго, от привітати тебе приїхала…

Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь. Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівшепотом, а вона плакала…

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах, а найголовніше, нарешті, я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…