Connect with us

З життя

Давня історія про візит жінки до мене.

Published

on

На прийом до мене багато років тому прийшла жінка. Вона довго сиділа, не промовляючи ні слова, з опущеною головою та пониклими руками. Я тоді ще не дуже довго працювала психологом, але вже була дорослою людиною і знала, що так виглядає справжнє горе. Вирішила не запитувати — нехай розповість, коли сама буде готова.

— Я втомилася, — нарешті сказала вона. — Завідувачка відділення сказала звернутися до вас, сказавши, що у психологів є свої методи. Можливо, підкажете, де взяти сили?

— Немає у психологів таких методів, — зітхнула я, зберігаючи ще пам’ять про своє природничо-наукове навчання, — але що у вас сталося?

— Син у мене вмирає, йому десять років.

— Ох… — У мене збилося дихання, хоча я щось подібне й очікувала. — А лікують?

— Більше не можуть. Усі лікарі так сказали.

— Він у лікарні?

— Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, добре вчився, вчителька завжди хвалила. Чує, що відбувається навколо. Запитав: мамо, я вмираю? Мені б, певно, треба було збрехати, але я розревлася як мала. І він, уявіть, мене став втішати: мамо, не плач, усі колись помруть, хтось пізніше, хтось раніше — це нічого такого. І попросив: «Давай я краще вдома помру, мені там спокійніше буде». Так ми його й забрали.

І тепер вона щогодини дивиться, як син вгасає, — уявила я собі.

— У вас є ще діти? — запитала і з жахом чекала заперечення.

— Є. — Я зітхнула з полегшенням. — Доньці п’ять років, вона спочатку питала, коли братик встане і пограє з нею, а тепер, видно, теж щось зрозуміла і більше не питає. І не заходить до нього.

— Ви втомилися морально чи догляд за сином важкий?

— За сином — ні. Він багато спить. Але є ще моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.

— А з нею що?

— Ви будете сміятися, — гірко усміхнулася жінка, — але вона теж вмирає. Але їй-то по віку.

— Ви доглядаєте за нею? Більше нікому?

— Так. Немає нікого. Моя мама, її дочка, зараз в Одесі живе. З четвертим чоловіком. А характер у бабусі завжди був різкий, командирський. Вона працювала керівником відділу, над чоловіками, багато з яких сиділи в таборах. Я пробувала найняти доглядальницю — дві пішли самі, дві вона вигнала. Ні, каже, мені треба, щоб ти, ти розумієш як. З них одна була навіть медсестрою.

— Бабуся знає, що відбувається з правнуком?

— Знає. І каже: раз йому вже допомогти не можна, виходь з квартири, їдь до старої, поки годину їдеш у метро, в магазин, та й на людей дивишся — трохи відволікаєшся.

У логіці бабусі не відмовиш, подумки визнала я.

— То бабуся при здоровому глузді?

— Абсолютно. Усім би так. Але встати вже майже не може. Навіть сідає важко. І головне — вона майже осліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала три рази. Лікар пропонував госпіталізацію, а вона сказала: якщо відправиш мене вмирати в богадільню, прокляну, так і знай. Я боюся. І розумію її — рухатися й бачити вона вже не може, а поговорити їй хочеться, а чужа людина навряд чи зрозуміє, буде слухати? А в мене вже руки трясуться і голова. Дзвін у вухах. Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюсь. У метро недавно заснула і на підлогу впала, люди піднімали, незручно.

— А чоловік є? Що каже? Що робить? — вирішила я з’ясувати ресурси.

— Є. Переживає теж, звісно. Працює допізна спеціально — пояснює: гроші ж потрібні й ще будуть потрібні. Якось я його прямо запитала: як ти? Він відповів: прости, але мені б хотілося, щоб це все вже швидше закінчилося.

Це було дуже давно. Я була молодою і самовпевненою. Жінка в глибокій життєвій кризі прийшла за порадою, як оптимізувати втрати енергії. З досвіду (а не психологічної освіти) я знала: у кожної людини, навіть у найсильнішої та самодостатньої, в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось компетентний впевнено сказав: роби ось це та ось так. Починай зараз. Мені здалося, що це той момент.

— Слухайте, я скажу вам, що робити! — зважилася я. — Ви перевезете бабусю до себе.

— Але у нас немає для неї окремої кімнати. Двокімнатна квартира. Ми й так забрали доньку до себе в кімнату, щоб сина не турбувати. Та вона й не погодиться.

— Погодиться. У цьому й фокус! Ви розмістите вмираючу, але розумну бабусю в кімнату до вмираючого сина. І попередньо велите їй усе йому розповісти. Даватимете їй інформацію по тих каналах, які у неї ще працюють, щоб включались спогади: стара музика, смак, запахи — це найдавніше й найсильніше. Скажете: це твоє останнє завдання в житті. Остання робота. Щоб він відволікся від того, що вмирає так рано. А йому скажете: слухай, їй це треба, щоб піти спокійно, а у мене вже немає сил. І він піде, наче ввібравши і проживши її чортівськи довге життя, а ви зможете за ними доглядати в одному просторі.

Жінка подумала, а тоді запитала:

— Що таке простір?

— Відокремлена область у живій клітині, зазвичай оточена шаром біоліпідної мембрани, — чітко відрапортувала я.

Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи зважувавшись, кивнула.

— Прийдете та розповісте, коли все влаштується, — наказала я їй, подумки думаючи: раптом вийде ще гірше? Треба ж мені знати.

Вона прийшла.

— А знаєте, все і нічого. Бабуся у мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала — треба, так вона й не пикнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу за її замовленням, як ви й радили. У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність на заході. Різні історії з роботи, які долі у людей тоді були — я сама буває зайду і заслухаюсь.

— А син?

— Він слухає, усміхається. Перепитує іноді щось. Хоча й зовсім слабкий.

Потім вона трохи поплакала і пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.

Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з довгоногою дівчинкою-підлітком. Обидві усміхаються.

— Нам би профорієнтацію. А то вона сьогодні лікарем, а завтра пожежником. Ми з батьком вже замучилися. Поговоріть хоч ви з нею.

— Так, без проблем, — я теж усміхнулась. — Сідайте кудись.

— Ви мене, звісно, не пам’ятаєте. Це було багато років тому…

— Ви з донькою вже колись приходили до мене?

— Ні. Я одна приходила. Син у мене тоді вмирав і бабуся одночасно. Ви порадили їх в одній кімнаті розмістити.

— Ох…

— Він не помер! — жінка розпливлася в щасливій усмішці, а в мене по спині пробігли мурашки і затремтіла ручка в пальцях. Я взяла себе в руки.

— Розкажіть.

— Що ж розповідати. Ну от лежать вони, і вона йому розповідає. Він слухає. Вона йому одразу сказала: «Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як треба». Він справді одразу заспокоївся, а я й рада — самі розумієте.

Я за ними доглядаю. Одного разу бабуся мені на вухо, коли він спить, каже: «Ти вже не ображайся, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проведу вже і тоді одразу сама слідом за ним — ти і звільнишся».

Лежать вони, значить, лежать, і не вмирають. Ні один, ні другий. Чоловік каже: дивись, адже всі їхні терміни вийшли, може, лікарі там чогось наплутали, ще з кимось порадитись треба?

Я, звісно, кинулася. Вони кажуть: справді, дивно, значить, у організму вашого сина ще є резерви. І потім: от є в Києві експериментальне лікування, не перевірене, але шанс для тих, кому вже все одно. Підете в групу? Ми з чоловіком порадилися, потім сина запитали, а він: це знову в лікарню треба? Ми такі: так, але, може, воно допоможе тобі і не помреш. А він: а як же я бабусю залишу? Ми: а ти її саму запитай. А вона: звісно, їдь, я тебе тут почекаю. Він і поїхав. І йому допомогло. Група була з 12 осіб. Четверо все одно померли, у решти покращення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило.

— А бабуся?

— Вона, як дізналася, що йому точно стало краще, так одразу й померла. Він засмутився, звісно, але тут вже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася, а тепер у нього далі життя буде, а їй вже час було, і він ніби зрозумів. Сказав тільки дивне: смерті взагалі-то немає, тільки ви не розумієте, — а потім і не згадував, як наче…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

тринадцять + 7 =

Також цікаво:

З життя28 хвилин ago

The Story ContinuesShe stepped onto the mist‑shrouded pier, where a lone lantern flickered, beckoning her toward the secret that would change everything.

June 12 I watched Ethel glide onto the immaculate grass of Bramley Lane, her steps as measured as an actresss...

З життя1 годину ago

“‘How ill‑timed their anniversary,’ she whispered. ‘They even managed to celebrate it out in the village.’ Snippets of a disgruntled man’s remarks reached Lucy, and she realized her husband’s brother had invited them to a 25‑year—silver—wedding celebration.”

How illtimed this anniversary of theirs is, Lucy muttered, her voice trembling with frustration. Theyve found the nerve to celebrate...

ES2 години ago

Carmen rompió a llorar cuando Lucía abrió la mano y le enseñó la pequeña insignia

Carmen rompió a llorar cuando Lucía abrió la mano y le enseñó la pequeña insignia. —Mira, mamá. El águila ya...

З життя2 години ago

He had never heard Ruby laugh across a breakfast table. He had never carried her to bed after she fell asleep on the sofa

Rebecca began to cry when Ruby tucked the little red fox inside Thomas’s jacket and whispered: “Now neither of you...

З життя2 години ago

Now it belonged to a frightened seven-year-old girl who had run down a roadside with dirt on her cheeks and one hand clutching a letter addressed to the father she had never met.

Sarah began to cry when Grace held up the paper napkin and said: “Mom, look. He wrote that I’ll never...

З життя2 години ago

He did not know what made her laugh, what frightened her at night, or which story she asked to hear before falling asleep.

Hannah finally broke when Lily pressed the old wolf patch to her chest and whispered: “Mom was right. He really...

HU2 години ago

Néhány órával korábban még azt sem tudta, hogy van egy lánya. Nem ismerte a kedvenc ételét, nem tudta, mitől fél éjszakánként, és melyik mesét kéri újra meg újra elalvás előtt.

Eszter akkor tört össze igazán, amikor Lili megszorította Gábor kezét, és azt mondta: – Anya igazat mondott. A láng tényleg...

NL2 години ago

Marieke begon pas echt te huilen toen Lotte haar hand opende en de twee helften van het kompas liet zien

Marieke begon pas echt te huilen toen Lotte haar hand opende en de twee helften van het kompas liet zien....