Давня мрія: поміняти стару косилку на кращу

Олена Андріївна давно мріяла замінити косарку. Її стара зовсім не справлялася. І ось, нарешті, сталося! Симпатичний продавець сам завантажив їй у візок кольорову коробку. Олена Андріївна якось не подумала, що після цього їй доведеться самостійно цю коробку розвантажувати та ще й затягувати в багажник.

Вона котила візок до стоянки, як раптом почула позаду дуже приємний чоловічий голос:
— Дозвольте, я вам допоможу!
— Дякую, дуже вчасно! — поправляючи зачіску, посміхнулась Олена Андріївна.

Поки чоловік віз візок до її «Таврії», вони встигли познайомитися. Чоловіка звали Максим, йому недавно виповнилося шістдесят років. Ураховуючи вік Олени Андріївни, якій через місяць мало виповнитися сімдесят три — майже молодий чоловік.

— А моя дружина махнула рукою, сіла на мітлу і полетіла! — зробив Максим жест рукою, показуючи, як було. — І тепер от я один-одинокий. Але працюю.

— Серйозно? А я на пенсії. А де ви працюєте? — запитала Олена Андріївна, щоб підтримати розмову. Вона овдовіла майже тридцять років тому, і за час удівства вже встигла побувати у стосунках, після яких вирішила, що їй краще одній. Ні від кого не залежиш, живеш собі в своє задоволення.

— Я? Електриком працюю. В керуючій компанії.

— Прекрасно. На такій роботі, здається, влаштувати особисте життя простіше простого! — підморгнула йому Олена Андріївна.

— Ну що ви! Мені аби кого не треба. Я шукаю жінку мудру, симпатичну. Як ви. Ваш номер я б з задоволенням узяв!

— Дякую, звичайно, за приємну пропозицію, Максиме, але ні. Я більше на ці граблі не наступлю. Ось моя ластівка. Зараз я відкрию багажник.

Вона натиснула на сигналізацію і відкрила багажник. Поки Максим завантажував коробку, вона думала:
«А може, правда, згадати старі часи. Дати номер, але без проживання разом. Просто проводити час разом. Чоловік, здається, не дурний. І в господарстві стало важко одній. На дачі завжди доводиться сусіда просити: то яблуню обрізати, то діжку на душ підняти… А тут – своя опора».

Наче прочитавши її думки, Максим сказав:
— Напевно, важко одній? Он часом йдеш по селищу. Бачиш хатинку не дуже гарну… і стежка вся заросла. Там бабуся живе, сама косити вже не може. Я буває, допомагаю.

Олену роздратувало це порівняння. Яка ще бабуся? Та й скосити свої чотири сотки вона ще поки в змозі.

— Молодець, Максиме. От і допомагайте бабусям! Я поки, слава Богу, сама справляюся! Дякую вам за допомогу!

Вона захлопнула багажник і сіла за кермо своєї маленької машини.

— Зачекайте! А хто вам все це розвантажить? Коробка ж важка?! — крикнув він услід, але вона вже завела двигун і, зробивши вигляд, що не почула, з милою усмішкою помахала невдалому нареченому рукою.

«Все одно косарку тільки на дачі розвантажувати. Там сусіди, Василь або Роман… допоможуть», — думала вона, дивлячись у дзеркало на фігуру Максима, що зменшувалася.

Вона захотіла дістати смартфон, і тут її пробив холодний піт: сумки не було! Вона завжди клала її на пасажирське сидіння! А в сумці все: картка, паспорт, смартфон, гаманець, ключі від квартири… Жах! Олександр вкрав сумку! Куди бігти? В поліцію?! Там мають бути камери на автостоянці! Треба ж! Ні, ну треба ж! — Олена Андріївна мало не плакала.

Вона зупинилася і зробила глибокий вдих. «Спокійно. А то ще й від серця луснеш… так вдих… видих… я дістала з сумки ключі… глибокий вдих… відімкнула сигналізацію… видих. КУДИ Я ПОКЛАЛА СУМКУ???»

Максима охопили похмурі думки: що він нікому не потрібен. Навіть з пропозицією своїх рук, які, за твердженням деяких, були золотими. І тут він побачив, як червона, схожа на іграшкову, машина повертається.

«Передумала!» — вирішив він.

Коли «Таврія» зупинилася поруч з ним, він галантно відкрив двері, і був здивований, що жінка, якій він так люб’язно допоміг, була у роздратуванні.

— Поверніть сумку, Максиме! Інакше я звернуся до поліції! — накинулася на нього Олена Андріївна.

— Я не розумію… — опешив чоловік.

— Вас тут, мабуть, ціла банда? Один відволікає, інший тирить сумки з пасажирських сидінь! А я-то думала, ви — порядна людина!

Чоловік задумався. Мені здається, що ви, відкривши багажник, поклали сумку туди.

Олена Андріївна тремтячими руками відкрила багажник. Сумка була там.

Вона схопила її, і тут нервова напруга вилилася сльозами. Вона притулилася до чоловіка і крізь сльози сказала:

— Вибачте, заради Бога! Я так злякалася… Там все, все… Ох, яке полегшення!

— Буває. — усміхнувся Максим. — Може, все-таки зайдемо вип’ємо по чашці кави?

— Я не п’ю каву, у мене від неї печія.

— Я й сам надаю перевагу чаю. Але, може, хоч по морозиву?

— Давайте завтра. Зустрінемось у міському парку, біля входу, о сьомій вечора. Гаразд?

— Відмінно! Але, може, все-таки дасте тепер свій номер? Раз я реабілітований у ваших очах?

— Можливо, і дам. До завтра, Максиме. — помахала йому рукою Олена Андріївна.

Вона їхала знайомими вулицями, настрій був чудовий. Головне, сумку знайшли!

Наступного дня Олена Андріївна довго думала, що одягти. У гардеробі було чимало вбрань, але їй хотілося виглядати особливо. Зрештою, обрала світлу сукню у дрібні квіточки, що гарно підкреслювала її струнку фігуру, і накинула легкий жакет.

До сьомої вечора вона прийшла в парк. Максим уже чекав біля входу, з невеликою коробочкою в руках.

— Доброго вечора, Олено Андріївно! Ось, це вам.

— Що це?

— Цукерки. Мені здається, ви любите шоколад.

— Дякую, вгадали, — усміхнулася вона.

Вони неспішно прогулялися парком, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що у них багато спільного: обидва любили дачу, природу, книги. Максим розповідав історії з молодості, Олена Андріївна згадувала забавні випадки з життя. Вони сміялися, наче старі друзі.

В якийсь момент вони підійшли до кафе із літньою верандою. Максим запропонував морозиво, і Олена Андріївна, трохи бентежачись, погодилася.

— Ніколи не думала, що ось так, випадково, можна зустріти хорошу людину, — зізналася вона.

— Я теж. Бачите, яка буває доля.

Після морозива він провів її додому.

— Мені дуже сподобався вечір, — сказав Максим, трохи ніяковіючи.

— Мені теж.

— Може, повторимо? Наприклад, у суботу?

Олена Андріївна задумалася. А чому б і ні?

— Давайте. Тільки вже до мене на дачу. Перевірю, чи вмієте ви колоти дрова.

Максим засміявся.

— Домовилися!

Так почалася їхня дружба, а згодом і щось більше. Звісно, Олена Андріївна не поспішала з висновками, але відчувала, що Максим став для неї важливою людиною. А через кілька місяців, коли вона вийшла на двір дачі і побачила, як він вправно косить траву її новою косаркою, зрозуміла — вона більше не одна.