Дед, вона так і залишається, – голос Марковни зворушливо звучав крізь сльози.

-Діду, вона ж досі там лежить, – голос Марковни звучав співчутливо, крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня і, втупившись чолом у скло, вела спостереження. – Скільки часу вже лежить, навіть не ворухнулася!

-Може вже здохла? – з неприязню в голосі запитав Семенович. – Якщо не ворушиться.

-Ні. Очі-то відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, на нічого не звертає уваги. Сусід собаку вигулював, так вона навіть голови не повернула.

-Хвора, мабуть, – припустив Семенович. – Срок прийшов, ось і помирає. Місце-то яке знайшла!

-Та ні ж! – Марковна з осудом подивилася на чоловіка. – У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, бабуся жила. На десять років нас старша. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню – на цвинтар, кішку – на вулицю. Ох, люди, люди…

Семенович пам’ятав бабусю. Був колись знайомий з її чоловіком. Друзями не були, ні. Але при зустрічі головою кивали в привітанні одне одному. Це він організував чоловіків збудувати дитячий майданчик на подвір’ї, хоч у самого діти вже ним не користувалися.

Заодно зробили пару-трійку столів з лавками під березами. Це вже для дорослих. Вікові берези чудом збереглися, нагадуючи про те, що на цьому місці колись шелестіли ліси.

Улюблене місце зборів було у чоловіків. У вільний час вони любили там «козла забивати», партію-другу в шахи грати, а то й, гріх таїти – півлітра в честь свята роздавити.

Досі збираються старожили під березами. Столи й лавки вже не раз замінювали, а дерева все ростуть, захищаючи старців тінню, рятуючи від літньої спеки.

-Вчора, кажеш? – Семенович зиркав у телевізор, перечікуючи нав’язливу рекламу під час футбольного матчу. – А що ж діти? Не могли б забрати.

-Діти… – зітхнула Марковна. – Дітям, сам знаєш, окрім квартири нічого не потрібно. Усе, що старим дороге, що бережемо, як зіницю ока, вони, коли час настане, викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії рідних, що все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Таке життя настало. Але кішку-то навіщо? Жива ж душа.

Марковна ще щось бурмотіла, шморгала носом, витираючи очі хусточкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Не було її хвилин п’ятнадцять. Увійшла вона, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвольно звисала з її рук.

-Хоч суд над мною влаштовуй, хоч лай, а я так не можу! – з порогу заявила вона і опустила кішку на підлогу в передпокої.

Кішка – звичайна сіра кішка, до кімнати не пішла, а лягла біля дверей, так само відсторонено вдивляючись у пустоту. Була вона старша, років десять-дванадцять, не менше.

Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марковна, осудливо похитавши головою, пішла на кухню, думаючи, чим би накормити кішку.

Наступного ранку кішка знайшлася на тому ж місці, але їжа з миски була під’їдена, миска ретельно вилизана.

-От і добре, – воркувала Марковна. – Покушала, значить жити будеш. Значить рано тобі ще до господині. А час мине – зовсім звикнеш до нас.

Однак звикала кішка важко. Лише за тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Як і колись лежачи біля входу, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.

Марковна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася накормити смачніше. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Марковна наповнила чистим піщиком і поставила у суміщений санвузол, двері якого тримала відкритими.

Семеновичу це дратувало – звик він до давно установленого порядку в домі й відкриті двері вважав грубим порушенням цього порядку.

-Розляглася тут, – бурчав він, виходячи з квартири й переступаючи через кішку. – Місця більше немає?

Кішка не відповідала, тільки дивилася на нього сумними зеленими очима. Якось він навіть запнувся, повертаючись з магазину з покупками.

-Та щоб тебе! – обурився він. – Зігнись звідси! Вон в кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася!

Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, призначеного для лежанки, і вирушила до кімнати. Семенович і Марковна тільки проводили її поглядом. Тепер кішка цілими днями лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності й не завдаючи клопоту господарям.

-Та ж це не кішка? – бурчав Семенович. – Старуха. Старуха і є! Поїсть те, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.

-Та що ж ти таке кажеш! – ображалася за кішку Марковна. – Сам подумай – скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею, мабуть. Адже все її життя в ній і було. Ось і лежить, згадує щасливі деньки, більше-то таких не буде. Ось постарієш, житимеш з дітьми – точно так само сидітимеш у куточку, згадуватимеш молодість, ще й заважатимеш усім. Дай Боже, не гонитимуть тебе та не запнуть!

Ця розмова зачепила душу Семеновичу. На кішку він почав дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не сварив, не погрожував виставити за двері.

Якось навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марковна годувала її бульйоном з супу, нарізавши туди шматочки вареного м’яса.

Одного з теплих літніх вечорів Марковна поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком – захворів, а дивитися нема кому, дорослі на роботі завантажені.

З онучком все гаразд, носиться по дому, як угорілий – всім би хворим так. Усміхаючись, вона пригадувала веселі ігри внука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.

Увійшовши в квартиру, почула неголосний голос чоловіка. Він докладно вів бесіду. З ким це він там?

-Життя, воно така річ… Іноді здається – все! Легше лягти, та померти, ніж пережити. А час мине – ніби і налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне – пережити цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то і зовсім добре!

Марковна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить свої судження кішці! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, зрідка вставляючи мурчаще – Мяв!

-І що, розуміє вона тебе? – єхидно запитала Марковна, трохи ображаючись на кішку. «Ось же, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила».

-Звісно! – впевнено заявив Семенович. – До речі, звати її не Мурка, а Матильда.

-Це вона тобі сказала? – засміялася Марковна.

-Вона. Правда ж, Матильда?

-Мяв! – кішка боднула Семеновича в плече.

-Ступай-но краще в магазин, – Марковна не змогла стримати усмішку. – Борошно все скінчилося, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?

Семенович, не відповідаючи, підвівся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марковни не сховалося, як кішка проводила його закоханими очима.

Він незабаром повернувся, придбавши пачку борошна і пару пакетиків корму.

-Збирайся, старушко, там хлопці «козла забивають». Підемо і ми, давно я вже під березами не був.

-Та ти здурів, старий! – Марковна ошелешено дивилася на чоловіка. – Я в цього вашого «козла» грати-то і не вмію. Що придумав!

-Про тебе і мови нема, – спокійно відповів Семенович. – Це я – Матильді…

Марковна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір – до берез, а поруч із ним, піднявши хвіст трубою, семенить кішка, час від часу піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!