Дід, вона ж досі там лежить” – голос звучав крізь сльози.

Дід, вона все ще там лежить, – голос Марківни звучав жалобно крізь сльози. Вона схилилась на підвіконня й спостерігала крізь скло. – Скільки вже годин лежить, навіть не поворухнулась!
– Може, здохла? – зневажливо запитав Сені. – Раз не рухається.
– Ні. Очі-то відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, ні на що уваги не звертає. Сусідка собаку свою виводила на прогулянку, так вона навіть голови не повернула.
– Хвора, мабуть, – припустив Сені. – Часи прийшли, от і вмирає. Місце ж яке знайшла!
– Та ні ж! – Марківна з докором подивилася на чоловіка. – В третьому під’їзді, пам’ятаєш, бабця жила. Літ на десять старша за нас. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню – на цвинтар, кішку – на вулицю. Ех, люди, люди…
Сені пам’ятав ту бабцю. Був раніше знайомий з її чоловіком. Друзями не були, ні. Але при зустрічі кида́ли кивком один одному. Це він зібрав чоловіків, щоб побудувати дитячий майданчик у дворі, хоча в самого діти вже дорослі були.
Заодно спорудили кілька столів з лавками під березами. Це вже для дорослих. Віковічні берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що колись тут був ліс.
Улюблене місце зібрання було у чоловіків. У вільний час любили тут пограти в доміно, провести партію в шахи, а інколи і “почислити бокали” на честь свята.
І зараз ветерани збираються під березами. Столи й лавки вже не раз замінювали, а дерева все ще ростуть, вкриваючи старих тінню, рятуючи від літньої спеки.
– Вчора, кажеш? – Сені втупився у телевізор, чекаючи на закінчення реклами під час перерви у футбольному матчі. – А що ж діти? Могли б взяти.
– Діти… – зітхнула Марківна. – Дітям, сам знаєш, окрім квартири нічого вже не треба. Усе, що старим дороге, все, що зберігаємо як зіницю ока, вони, коли час прийде, викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії рідних, що все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Таке життя настало. Але кішку-тож навіщо? Жива ж душа.
Марківна ще щось бормотіла, шморгаючи носом і витираючи очі хустинкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася та вийшла з квартири. Її не було хвилин п’ятнадцять. Увійшла вона, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка звисала з її рук неповноцінною ганчіркою.
– Хоч суди мене, хоч лай, а я так не можу! – з порога заявила вона і поставила кішку на підлогу в передпокій.
Кішка – звичайна сіра Мурка, в кімнату не зайшла, а обляглася біля дверей, так само відсторонено вдивляючись в порожнечу. Була вона не молода, років десять-дванадцять, не менше.
Сені нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і сидів. Марківна, засуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи – чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішку виявили на тому ж місці, але корм з миски був з’їдений, а миска старанно вилизана.
– От і добре, – воркувала Марківна. – Поїла, значить жити будеш. Значить, рано ще до господині. А мине час – зовсім оговтаєшся, звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала виявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи біля входу, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.
Марківна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачнішим. Але та їла лише вночі, коли господарі вже спали. Для туалету Марківна насипала чистий пісочок і поставила в санвузол, тримаючи двері відкритими.
Сені це дратувало – звик він до давно встановленого порядку в домі і відкриту двері вважав грубим порушенням цього.
– Розляглася тут, – бурмотів він, виходячи з квартири і переступаючи через кішку, що лежала. – Немає більше місця?
Кішка не відповідала і лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть спіткнувся, повертаючись із магазину з покупками.
– Чорт забери! – обурився він. – Піди ти звідси! В он тій кімнаті багато місця. Чого ти тут розляглася?
Кішка вислухала його тираду, піднялася з полотняного килимка, що був постелений для лежанки, і покрокувала в кімнату. Сені і Марківна лише проводили її погядами. Тепер Мурка весь день лежала в куті кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
– Та чи це кішка? – бурчав Сені. – Старушенція. Старушенція і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чутно.
– Та що ж ти таке кажеш! – ображалася за кішку Марківна. – Сам подумай – скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею напевно. Адже все її життя в ній і було. От і лежить, згадує щасливі дні, інші так і не будуть. От постарієш, будеш жити з дітьми – так само будеш сидіти в куточку, згадуючи молодість, та плутатись всім. Дай Боже, щоб тебе не ганяли і не спотикались об тебе!
Цей розмова торкнула душу Сені. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не лаяв, не погрожував виставити за двері.
Одного разу він навіть приніс з магазину корм в пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марківна годувала її бульйоном з супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
Одного з теплих літніх вечорів Марківна поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком – приболів, а доглядати за ним нікому, у дорослих робота запарка.
З онуком все в порядку, бігає по дому, як угорілий – всім би хворим так. Усміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, захопившись дитячим ентузіазмом.
Увійшла в квартиру, почула тихий голос чоловіка. Він осмисленно вів бесіду. З ким це він там?
– Життя, вона така штука… Часом здається – все! Легше лягти, та вмерти, ніж пережити. А мине час – наче й налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне – перечекати цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то і взагалі добре!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить своє бачення Мурці! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, іноді вставляючи муркотливе – Мряв!
– І що, вона тебе розуміє? – єхидно спитала Марківна, трохи ображаючись на кішку. «От зібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила».
– Звісно! – впевнено заявив Сені. – До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.
– Це вона тобі сказала? – розсміялася Марківна.
– Вона. Правда, Матильда?
– Мряв! – кішка боднула Сеня в плече.
– Іди-но краще в магазин, – Марківна не змогла стримати усмішку. – Борошно все вийшло, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Сені, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Марківна помітила, як кішка проводила його закоханими очима.
Він незабаром повернувся, придбавши упаковку борошна і пару пакетиків корму.
– Збирайся, старушенціє, там чоловіки в доміно грають. Підемо й ми, давно я вже під березками не був.
– Та ти очманів, старий! – Марківна ошелешено дивилася на чоловіка. – Я в твоє доміно і грати-то не вмію. Що задумав!
– Про тебе і мови немає, – спокійно відповів Сені. – Це я – Матильді…
Марківна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік крокує через двір – до березок, а поряд з ним, з піднятим хвостом трубою, тупцяє кішка, час від часу піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Сені їй відповідає, старанно жестикуючи. На повному серйозі!