Дівчинка особлива: скромна, незвичайна, з великою душею та великим серцем.

В одному класі з нами вчилася дівчинка Таня. Таню називали “Таня-Пача”. Маленька, непоказна, з пухкими губами та густими бровами, трохи кривонога. Родом з неблагополучної сім’ї. Однокласники та вчителі часто критикували її. Вчителі її жаліли, чого не скажеш про однолітків. Одного разу на її заколці якась із дівчаток помітила вошу – який був ґвалт! Хоча цілком можливо, що це була просто мушина какашка.

Таня була класичним ізгоєм. Казали, що вона перша зазнала підліткового досвіду з хлопцями. Вона не виділялася розумом, кмітливістю чи сильною вдачею. Тепер я розумію, як важко виділятися характером, коли батьки – алкоголіки, сестра тяжко хвора і психічно хвора, а носити доводиться старі важкі окуляри на резинці, оскільки нові, видані шкільним лікарем, носить вічно п’яний батько. На випускний Таня йшла в старому і м’ятому костюмі – мама не подбала, а сама не змогла. Ніхто не дав праски. І забрати зі школи її було нікому.

Після одинадцятого класу Таня зникла. На зустрічах однокласників її не було. Ми швидко про неї забули – ми ж були на рік старші, яке нам діло до якоїсь Тані! Її ж однокласники продовжували згадувати. Всі місцеві завжди на виду, а от Тані не стало. Казали, що вона поїхала на велику землю і залишилася там. Мати досі в селі, тихо п’є, батько помер. Де сестра – ніхто не знає. В соціальних мережах її немає.

І ось про те, як я зустріла її.

– Знаєш, Оксано, було важко. Так важко, що й сказати не можу. Їсти не було чого. Якщо мати з села картоплі пришле, то було добре. Одразу почала працювати. Був такий період, що цілий місяць тільки чай пила; а попросити не наважувалася. Якраз саме тоді тільки почала працювати. Вночі працювала, вдень навчалася. З першої зарплати купила собі на місяць їжі і окуляри. Уявляєш, окуляри свої власні! Тепер у мене їх сто штук! А чай досі не п’ю, не можу. Мені здається, що він пахне бідністю.

Сам бачиш – проводить руками – я непоказна. І одягалася погано… Я, Оксано, труси носила два роки, всього дві пари. Бо на їжу ледь вистачало. На екзаменах перший час в непритомність падала. Голодна! – сміється. А потім мене на зупинці хлопець підібрав. Ось так просто взяв і підібрав, наче бездомного пса. Пожаліла. А я, Оксано, не змогла відмовитися. Я виспалася вперше в житті, мабуть.

А зранку пішла. Записку залишила, дякую, мовляв. В мене все добре. Я ж реально розуміла, що це не моя людина. Я тоді себе гірше за нікчему вважала. А він мене знайшов. Сильно посварилися – я кричала, щоб він мене не жаліла, хай своє співчуття куди подалі засунет, я йому не псинка, і не приблудний котик! А він наступного дня мене в РАГС відвіз. Сказав, з машини тільки підеш заміж.

Сміється знову.

Світловолосі малюки на руках у статного чоловіка, дуже схожі на матір. Легенькі, немов пір’їнки – не діти. Таня, струшуючи порошинку зі стильної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, погуляйте ще, любі мої, я зовсім скоро повернуся!

Ні, Таня не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї ті самі густі брови, але майстерно підправлені стилістом, ті ж яскраві губи без жодної помади, ті ж сірі волосся, підстрижені так, що стрижка – жіночна і грайлива – зовсім не псує обличчя і дивовижно підходить. Окуляри у тонкій оправі довершують образ.

– Як їх звати?

Таня, помовчавши, відповідає:

– Катруся і Юлічка. Вибач мені, Оксано, ви з Катрусею завжди до мене ставилися… нормально. Ну, принаймні байдужими були. Тобто… ну ти розумієш, так? Я ж ніколи про таке і мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Мати все намагалася вилікувати, та так і не змогла, вона мене вже і забула. Востаннє навіть не впізнала. А він – кидає погляд у бік чоловіка, що відійшов – навчив мене себе любити. Скільки разів я влаштовувала йому істерики! Скільки разів кричала, для чого я йому, замарашка? Я хоч і все вміла по дому, та була зовсім недосвідченою. Свекруха мене ледве не в перший день ночувати і жити залишила. Книги мені читала, музику змушувала слухати, говорила зі мною день і ніч. А в перервах навчала мене жонглювати! Я вперше побачила – ледве зі сміху не вмерла, так це було несподівано! Апельсинами.

Танчині очі так сяють, що в мене руки вкриваються мурашками. Ах, Таню, Таню, як же я за тебе рада! Ось саме такі моменти в житті змушують мене вірити в кохання. Просто як виняток…