Дівчинка, що вчилася з нами: маленька, негарна, з пухкими губами і густими бровами.

В одному класі навчалася дівчинка на ім’я Уляна. Її всі звали Uля-Пача. Маленька, непоказна, з повними губами, густими бровами і кривими ногами. З неблагополучної сім’ї. Уляні завжди діставалося як від однокласників, так і від вчителів. Хоча вчителі її жаліли, а от однокласники — ні. Одного разу на її шпильці хтось із дівчат побачив вошу — який здійнявся гамір! Хоча, цілком імовірно, це була просто пляма від комахи.

Загалом, Уляна була типовою ізгоєм. Подейкували, що саме з нею починалися перші юнацькі пригоди у старших класах. Розумом чи сильним характером вона не вирізнялася. Зараз я розумію, як важко виробити характер, коли батьки — алкоголіки, сестра тяжко хвора та недоумкувата, а тобі доводиться носити старі важкі окуляри на резинці, бо нові, видані шкільним лікарем, носить вічно п’яний батько. І на випускний потрібно йти у старому та зім’ятому костюмі — мама не подбала, а сама не зуміла. Ніхто не дав праску. І забрати зі школи ввечері теж нікому.

Після одинадцятого класу вона зникла. Не була жодного разу на зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули — ми ж на рік старші, яке нам діло до якоїсь Уляни! Її ж однокласники постійно згадували. Місцеві всі на виду, а от Уляна — ні. Казали, що вона поїхала до великого міста, там і залишилася. Мати досі у селі, все так само потихеньку п’є, батько помер. Де сестра — ніхто й гадки не має. У соціальних мережах її немає.

Ну, нема так нема. І, звісно, я про те, як я її зустріла.
– Знаєш, Оля, було важко. Жах, просто. Їсти не було чого. Мати якщо з села картоплі пришле, то добре. Працювати одразу пішла. Було таке, що місяць один чай пила; а просити не наважувалась. Саме тоді, коли тільки на роботу вийшла. Працювала вночі, вдень вчилася. З першої зарплати купила собі їжі на місяць і окуляри. Окуляри, уявляєш, свої власні! Тепер у мене їх штук сто! А чай досі не п’ю, не можу. Мені здається, що він пахне бідністю.

Сам бачиш, яка я, – проводить руками, – непоказна. І одягалася… Я, Олю, два роки одну пару трусів носила. Бо на їжу ледь вистачало. На заліках спочатку у непритомність падала. Голодна! – сміється. А потім мене на зупинці підібрав чоловік. Просто так підібрав, як бездомного собаку. Пожаліли. А я, Олю, не змогла відмовитися. Виспалася вперше в житті, напевно.

А вранці пішла. Записку залишила, дякую, мовляв. Все у мене добре. Я ж реально розуміла, що я не та людина. Я тоді себе нижче плінтуса вважала. А він мене знайшов. Ми страшно посварились – я кричала, що не треба мене жаліти, нехай свою жалість подалі засуне, я йому не собачка, і не приблудне кошенятко! А він наступного дня мене в РАГС відвіз. Сказав, що з машини тільки підеш заміж.

І знову сміється.

Світловолосі дівчатка на руках у статного чоловіка, дуже схожі на матір. Легенькі, маленькі – пір’ячка, а не діти. Уляна, обтрусивши пилюку з модної спідниці, обіймає усіх трьох – ну, погуляйте ще, мої любі, я зовсім скоро прийду!

Ні, Уляна не перетворилась на прекрасного лебедя. У неї все ще густі брови, але майстерно підправлені стилістом, все такі ж яскраво вивернуті губи без жодної помади, все ті ж сірі волосся, підстрижені так, що ця стрижка – жіночна і грайлива – анітрохи не псує обличчя і дивно підходить. Окуляри у тонкій оправі довершували образ.

– Як звати?

Уляна, помовчавши, відповідає:

– Таня і Оленка. Вибач мені, Олю, ви з Танею до мене ставилися… нормально. Ну, хоча б байдужі були. Тобто… ну ти зрозуміла, так? Я ж ніколи про таке і мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру з інтернату забрала. Мати все намагалася вилікувати, але так і не змогла, вона мене вже й забула. В останній раз навіть не впізнала. А він – кидає погляд на чоловіка, що пішов – навчив мене себе любити. Скільки разів я йому істерики влаштовувала! Скільки разів кричала, навіщо йому така, замазура? Я хоч по дому все вміла, та зовсім дремуча була. Свекруха мене мало не в перший день ночувати і жити залишила. Книги мені читала, музику змушувала слухати, розмовляла зі мною день і ніч. А в перервах учила мене жонглювати! Я вперше побачила – ледь від сміху не померла, до того несподівано!

Очі Уляни сяють так, що мої руки вкриваються мурашками. Ах, Уляна, Уляна, як же я за тебе рада! Саме такі картини з життя змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…