До зірок пішки

ПІШКИ ДО ЗІРОК

– Шевченко, сніданок. – Санітарка вкатила в палату візок. Оксана ледь-ледь відкрила очі і неохоче повернула голову до дверей.

– Не буду. Дякую. – Відповіла вона.

– Що ви, що ви, пані, вам треба набиратися сил. – Слідом за санітаркою до палати зайшов лікар. Оксана мовчала. Санітарка поспіхом поставила на тумбочку тарілку з кашею і склянку з чаєм. Пошепки сказала:

– Їж, треба, Богдан Олександрович правий. – І швидко вийшла з палати.

– Як настрій? Весняний? – Богдан Олександрович усміхнувся.

– Не те слово. – Відповіла Оксана зітхнувши і відвернулася до вікна.

– Це добре. – Не зважаючи на тон пацієнтки, продовжив лікар. – Операція призначена на завтра. – Вже серйозно повідомив він.

– Шанси збільшаться? – Запитала Оксана, повернувшись.

– Безперечно. Хоча про повне відновлення говорити поки не можна. – Зізнався Богдан Олександрович.

– Я зможу ходити? – Оксана напружилась.

– Не хочу давати марних надій… – Після паузи відповів Богдан Олександрович. – Але треба використовувати всі шанси.

– Зрозуміло… – Оксана знову відвернулась. Як вийшов Богдан Олександрович, вона не почула. Як і не чула, що за вікном вже зовсім по-весняному цвірінчали пташки.

Аварія була страшною. За кермом була Оксанина подруга Дарина. Прагнучи уникнути зустрічного зіткнення, Дарина різко вивернула кермо, машину закрутило на слизькій дорозі, уникнути зіткнення не вдалося. Основний удар припав на пасажирську сторону. Оксана прийшла до тями лише в лікарні. Як вона потім дізналася, Дарина постраждала менше – перелом руки, струс мозку. У Оксани було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, а головне – постраждав хребет. Прогнози були невтішними, шанси на те, що Оксана зможе знову ходити, були незначні. Можливо, хтось інший був би радий навіть тому, що залишився живим, але для Оксани світ перестав існувати в одну мить. Танці були для неї всім: життям, заробітком, натхненням. Рух був для неї як для інших повітря. І що тепер?

Наступним ударом під дих стала реакція Артема. Вони зустрічалися вже два роки, і нещодавно Артем зробив Оксані пропозицію. Два тижні тому, коли Артем сидів тут, у палаті, біля Оксани, вона без слів зрозуміла, що весілля не відбудеться. Коли Оксана розповіла про прогнози лікарів, Артем довго сидів, замислено дивлячись у підлогу, потім сказав, якось невпевнено:

– Тобі все одно потрібно думати про добре. Все налагодиться.

Наступні три дні він не приходив. Потім прийшло коротке повідомлення від нього: «Вибач, я так не зможу». Усередині обірвалася остання тонка ниточка надії. Оксана вже не плакала, скляними порожніми очима вона дивилася на білу стелю і уявляла, що ось зараз ця стеля обвалиться на неї, і все скінчиться.

Мама, гладячи Оксану по руці, намагалася втішити, намагалася усміхатися, твердила, що ще не все втрачено, що потрібно боротися, що вони разом будуть боротися. Але Оксана бачила, що очі мами червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Богдан Олександрович, лікар, теж казав, що потрібно боротися.

– Навіщо? – Запитала якось Оксана.

– Щоб бути щасливою. – Просто відповів Богдан Олександрович.

– Я вже ніколи не буду щасливою. – Відповіла Оксана. Богдан Олександрович дуже уважно подивився на неї:

– Обов’язково будеш. Але це залежить від тебе більше, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які долали, здавалося б, неможливе, залишали в лікарняних палатах навіть невиліковні хвороби, тому що хотіли жити, хотіли радіти життю, хотіли бути щасливими.

Оксана не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І яке ж тут може бути щастя? – запитала б вона лікаря, але вирішила не продовжувати цю розмову. Зрештою, у лікарів, напевно, так заведено – підбадьорювати пацієнтів.

– Не спиш? – Богдан Олександрович тихо прочинив двері, впускаючи в темряву палати смужку світла.

– Не сплю. – Відповіла Оксана, навіть не помітивши, що лікар звернувся до неї на «ти».

– Хвилюєшся? – Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.

– Ні. – Оксана знизала плечима.

– Можеш уявити, що аварії не було. І от пройшло десять років. Яким було б твоє життя? – Запитав Богдан Олександрович, дивлячись не на Оксану, а у вікно.

– Не знаю. Напевно, ще виступала б. А, можливо, вже не виступала, а дочку на танці водила б. – Оксана навіть трохи посміхнулася, але потім згадала, що весілля її не відбулося. – Знаєте, а він мене покинув. Як тільки дізнався про все, покинув.

– Хто? – Богдан Олександрович вже здогадувався. – Думаєш, він тебе любив?

– Не знаю. – Оксана знову знизала плечима. – Можливо, це тільки в романтичних фільмах люблять так, що готові за тобою і в вогонь, і в воду, а в житті лише обіцяють зорю з неба дістати, а на ділі… – Оксана замовкла. Богдан Олександрович адже теж був чоловіком. Причому досить молодим і симпатичним, як тільки що зрозуміла Оксана. Напевно, у нього є дружина чи дівчина, і він зовсім по-іншому до неї ставиться. От він би, напевно, не злякався в такій ситуації. Ходить же, навіть її, зовсім незнайому людину, підтримує.

– Гаразд, Шевченко, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. – Богдан Олександрович вийшов. Оксана подивилася у вікно. Кусок неба, усипаний зорями, був, і правда, видний. «От би зараз зоря впала», – подумала Оксана, але зірки не падали, принаймні жодна не впала, поки Оксана не заснула.

– Як ти? – Богдан Олександрович стояв навпроти Оксаниного ліжка. – Дмитро Степанович сказав, що операція пройшла добре.

– Напевно. Тільки ніг я все одно не відчуваю. – Оксана зітхнула.

– Дивись, що я тобі приніс. – Богдан Олександрович простягнув Оксані невелику коробочку. Оксана відкрила і посміхнулася. Коробочка була повна блискучих крихітних зірочок-конфетті. – Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок пішки дійдеш. – Обіцяв лікар.

Реабілітація була довгою, виснажливою і, як здавалося Оксані, не приносячою результатів. Богдан, тепер Оксана називала його теж просто на ім’я, часто заходив до неї. Вони спілкувалися як старі приятелі, говорили на різні теми. Богдан вмів відволікати Оксану від гірких думок, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не пройдуть даремно.

– Як сьогодні? – Богдан зайшов у палату після Оксаниних щоденних вправ, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.

– Ніяк. – Оксана розвела руками.

– Бузок вже відцвів. – Богдан простягнув Оксані, заховану за спиною, пухнасту гілочку. Оксана вдихнула свіжий, щекотливий аромат. А потім з дитячим захопленням стала шукати п’ятипелюсткову квітку.

– І тут нічого. – Оксана надула губи і підняла очі.

– А тут? – Богдан простягнув Оксані ще одну невелику коробочку. Вона посміхнулася, передбачаючи чергову порцію зірочок. Але, відкривши коробку, на мить завмерла. На невеликому колечку, у променях сонця блищала зовсім інша зірка – маленький камінчик.

– Вийдеш за мене заміж? – Запитав Богдан, коли Оксана перевела погляд з кільця на нього. Оксана мовчала. Богдан хвилюючись видихнув і сів на ліжко.

– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Оксана. – Ти сів мені на ногу! – Вже голосно вигукнула вона і засміялася. – На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!

Богдан підскочив і теж засміявся. І тут Оксана заплакала. Вона усміхалася, але по її щоках текли сльози.

– Ти що? Боляче? – Захвилювався Богдан. Оксана похитала головою:

– Пам’ятаєш, я сказала, що ніколи вже не буду щасливою. Я, правда, так думала. А сьогодні стільки щастя відразу. Ну, якщо вже ти не побоявся кликати в дружини каліку, то плаксою тебе, сподіваюся, не налякати? – Оксана знову засміялася.

– Мене нічим не налякати. – Відповів Богдан і з ніжністю подивився на свою наречену.

***

– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! – Анфіса підбігла до лавки, на якій сиділа Оксана.

– Звісно, бачила. І для тата все зняла. Ти у нас молодчина. – Оксана обійняла доньку.

– Ольга Ігорівна сказала, що я буду танцювати в центрі. – Похвалилася Анфіса. – Це означає, що я танцюю краще за всіх?

– Так. – Шепнула Оксана і так само пошепки відкрила дочці секрет. – Тільки тсссс, зазнаєшся, і нічого не вийде. – Анфіса з розумінням кивнула. – А тепер збирайся, поїдемо тата з роботи зустрічати.

Пройшло десять років. Танцювати на великій сцені Оксана більше не змогла, але на власному весіллі танцювала цілком пристойно. Як відзначив Богдан, вже точно краще за нього. Шлях до зірок був для Оксани довгим, але разом із Богданом вони впоралися. І щоб ніколи не забувати про це, і про те, що потрібно вірити в краще, мріяти, що б не сталося, Оксана запропонувала розписати стелю спальні у вигляді зоряного неба. Богдан підтримав. Відкриваючи вранці очі, Оксана точно знала, що до зірок можна дотягтися рукою, варто лише захотіти. До будь-яких і завжди.