Доброго ранку, сонечко! Найдобріше пробудження.

— Доброго ранку, сонечко! Найдобрішого. — мама сіла поруч мене на краєчок ліжка й погладила по голові. — Який же ти в мене вже великий. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлику. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку. — Дякую. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підскочив на ліжку. Новенький наворочений телефон. Про такий я навіть не мріяв! Два тижні тому під час пробіжки в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому сучасному світі — це просто жах. Тепер потрібно поновити всі номери й зателефонувати друзям. — Павле, бабуся телефонувала — почувся голос мами з кухні — вона не змогла додзвонитися на твій старий номер. Передзвони їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись із телефоном, я почав з пам’яті набирати номер бабусі +38** *** 7158 чи 5871? Все-таки 7158. Трубка. Виклик пішов…

Любов Іванівна доживала свій вік у старенькій хаті на краю села. -Їй скоро 80 років. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог прибрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлик загинули в автокатастрофі. — баба Люба, як зазвичай, говорила сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ні родини. Ні близьких. Сусіди радять у місто переїхати, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна… Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона дивитися… А тут — свіже повітря. Курочки. Сусіди, як рідні, все життя поряд живемо. Ні. Вмирати треба на рідній лаві. Стара я вже, щоб місце проживання змінювати. На столі задзвонив телефон. Подарунок від дочки. Любов Іванівна звикла заряджати апарат, хоч ніхто й не телефонує. Ось вже рік не дзвонив, а тут раптом задзвонив. Якийсь незнайомий номер. — Алло… — Бабусю, привіт! — почулось у трубці. — Прости, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся. Любов Іванівна притиснула руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях защеміло. — Павлику, внучок, це ти? — прошепотіла, збліднівши, баба Люба. — Звісно я! Хто ж іще? — Трубка продовжувала говорити — Ба, вибач, що ніяк до тебе не можу доїхати. Усіляко намагаюсь, намагаюсь. І постійно щось заважає. — Павлику, внучок, як ти там? — уже плакала в телефон Любов Іванівна. — Я вже до вас збираюсь. Та кіт Мурчик тримає. Старий він вже. Кому тут без мене потрібен буде? — Ба, не плач. У мене тут екзамени. Як складу і визначусь куди піти, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Тримайся там. — Павлику, квіточок мій. Спасибі, що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. — продовжувала плакати бабуся. — Ба, ну що ти? Хочеш, кожного дня телефонувати буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі телефоную безкоштовно. — Батьки там як? — Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Все бабусю, мені пора. Завтра подзвоню. Цілую. Па-па! У трубці почулася тиша. Любов Іванівна піднялась. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім почала збиратись у магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А як справді відпустять… Залишилось два тижні. В очах баби Люби загорілися іскорки життя.

Павлик натиснув відбій. Сьогодні якась дивна була бабуся. З днем народження не привітала. Плакала. Напевно, стара здає. Потрібно справді кожного дня їй дзвонити. Вона вже старенька. Скоро 60 років. Два тижні пролетіли як один день. Павло складав екзамени. Щовечора дзвонив бабусі й довго розмовляв із нею. Розповідав про екзамени. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер усе більше мовчала і лише зітхала. — Мам, я прийшов! — Павло пройшов у ванну помити руки. З кухні почувся невдоволений голос мами. — Паш, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе екзамени і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і подзвонити бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти її забув. — Нічого собі! — Павлик зайшов на кухню. — Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо втрьох. Павло набрав бабусин номер, збережений у телефоні. — Алло! Ольга Віталіївна! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню? — Павлику, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя родина жива… Через тиждень бабуся Люба пекла пироги. А Павлик з батьками їхав у село знайомитися з новою БАБУСЕЮ.