З життя
Доброго ранку, сонечко! Найдобрішого.
— Доброго ранку, сонечко! Найдобрішого ранку! — мама сіла біля мене на краєчок ліжка і погладила по голові. — Який же ти вже великий у мене. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлусю. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на грудях коробку. — Спасибі. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий крутий телефон. Про такий я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому світі просто якийсь кошмар. Тепер треба відновити всі номери й подзвонити друзям. — Павле, бабуся телефонувала — почулося з кухні мамин голос — вона тобі на старий номер не змогла додзвонитися. Передзвони їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав згадувати номер бабусі: +38** *** 7158 чи 5871? Все-таки 7158. Трубка. Визов пішов…
Любов Миколаївна доживала свій вік у старенькій хатині на краю села. — Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василька, чоловіка, вже 10 років як не стало. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлусь загинули в автомобільній катастрофі. — баба Люба як завжди розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ані сім’ї, ані родини. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилась. Велика, трикімнатна… Тільки що мені там одній сидіти? На людей хіба що з балкона подивишся… А тут повітря. Курочки. Сусіди все-таки, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні, помирати треба на рідній лавці. Стара я вже, щоб місце проживання міняти.
На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Миколаївна за звичкою заряджала апарат, хоч дзвонити їй було нікому. От уже рік як мовчав, а тут несподівано задзвонив. Номер якийсь незнайомий. — Алло… — Бабусю, привіт! — почулося в трубці. — Вибач, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі зателефонував, бо ти хвилюєшся. Любов Миколаївна притиснула руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях защеміло. — Павлусю, онучок, це ти? — прошепотіла бліднучи баба Люба. — Звісно я! Хто ж іще? — Продовжувала трубка — Ба, вибач, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюсь, намагаюсь. І весь час щось заважає. — Павлусю, онучок, як ти там? — вже крізь сльози говорила в телефон Любов Миколаївна. — Я вже до вас зібралася. Та кіт Барсик тримає. Старий він уже. Кому без мене тут потрібен буде? — Ба, не плач. У мене тут іспити. Як складу і визначуся куди мене, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся. — Павлусю, квіточка моя. Дякую, що зміг подзвонити. Якщо зможеш, дзвони ще. — продовжувала плакати бабуся. — Ба, та що ти? Хочеш, буду дзвонити кожного дня? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі безкоштовно дзвоню. — Як там батьки? — Як у раю! Мені здається, що вони переживають другий медовий місяць. Все, бабусю, мені час. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай! В трубці почулася тиша.
Любов Миколаївна піднялася. Підійшла до ікони й перехрестилася тремтячою рукою. А потім зібралася в магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять… Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя.
Павло натиснув «відбій». Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Здає, певно, старенька. Треба й справді кожного дня їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років.
Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі й довго розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила давати поради онукові, тепер все більше мовчала і лише зітхала.
— Мамо, я прийшов! — Павло зайшов у ванну помити руки. З кухні долинув невдоволений голос мами. — Павлусю, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити й вступ. Але ти можеш знайти хвилинку й подзвонити бабусі? Вона у нас одна залишилась. Вона телефонує мені й жаліється, що ти її забув. — Неймовірно! — Павлусь зайшов на кухню. — Ма, я їй кожного дня дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо втрьох.
Павло набрав бабусин номер, збережений у телефоні. — Алло! Ольга Іванівна! Поясніть мені й моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не телефоную? — Павлусю, пробач мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…
Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Павлусь з батьками їхав у село, знайомитися з новою БАБУСЕЮ.
— Hold up, lads, the fishing can wait, — Viktor declared, snatching his fishing net. — We’ve got to rescue the poor soul.
Alright, lads, the fishing can wait, Victor Whitaker announced, seizing the net that hung from the side of his skiff....
– Zoe, your grandkids have torn up all my blueberry bushes! Even the neighbour didn’t seem surprised. – So what? They’re just kids. – How can you say that? They’ve destroyed my entire harvest! – Tanya, why are you so upset? It’s only berries, after all.
Susan, your grandchildren have ripped up every single one of my gooseberry bushes! The neighbour across the lane didnt even...
Mrs. Natalie Stevens, I won’t be living with your son—please be sure he hears that, said Samantha.
Mrs. Margaret Clarke, I wont be living with your son, tell him that straight away, Claire said, her voice flat....
Emily realized instantly when she yanked the rag sticking out of the hedge. The rag turned out to be an old, colorful diaper, and she pulled it even harder. She froze: in the corner of the diaper lay a tiny baby.
Eleanor realised at once, when she tugged at the rag sticking out of the brambles, that the rag was in...
Victor Gregory kept a covert eye on Oliver, unnoticed—after decades in senior posts he’s a true professional! So far Oliver has had no missteps, no guests at home, nothing suspicious. But you can’t outwit Victor; he knows he just has to wait, and Oliver will inevitably slip—intuition won’t betray him.
Victor Hartley kept a careful eye on Oliver, so subtle that the younger man never sensed it. After all, Victor...
No lloró cuando las perlas saltaron por el suelo del museo
Inés no lloró cuando Daniela rompió el broche. No lloró cuando las perlas saltaron por el suelo del museo. No...
Elena no lloró cuando Patricia le arrojó las llaves
Elena no lloró cuando Patricia le arrojó las llaves. No lloró cuando los invitados se rieron. No lloró cuando escuchó,...
No lloró cuando los invitados levantaron los teléfonos, como si su vergüenza fuera parte del espectáculo.
Lucía lloró por primera vez cuando Marisol tocó la marca clara del vestido y dijo: —Esto no se ha ido...