Доброго ранку, сонечко! Найдобрішого.

— Доброго ранку, сонечко! Найдобрішого ранку! — мама сіла біля мене на краєчок ліжка і погладила по голові. — Який же ти вже великий у мене. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлусю. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на грудях коробку. — Спасибі. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий крутий телефон. Про такий я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому світі просто якийсь кошмар. Тепер треба відновити всі номери й подзвонити друзям. — Павле, бабуся телефонувала — почулося з кухні мамин голос — вона тобі на старий номер не змогла додзвонитися. Передзвони їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав згадувати номер бабусі: +38** *** 7158 чи 5871? Все-таки 7158. Трубка. Визов пішов…

Любов Миколаївна доживала свій вік у старенькій хатині на краю села. — Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василька, чоловіка, вже 10 років як не стало. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлусь загинули в автомобільній катастрофі. — баба Люба як завжди розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ані сім’ї, ані родини. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилась. Велика, трикімнатна… Тільки що мені там одній сидіти? На людей хіба що з балкона подивишся… А тут повітря. Курочки. Сусіди все-таки, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні, помирати треба на рідній лавці. Стара я вже, щоб місце проживання міняти.

На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Миколаївна за звичкою заряджала апарат, хоч дзвонити їй було нікому. От уже рік як мовчав, а тут несподівано задзвонив. Номер якийсь незнайомий. — Алло… — Бабусю, привіт! — почулося в трубці. — Вибач, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі зателефонував, бо ти хвилюєшся. Любов Миколаївна притиснула руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях защеміло. — Павлусю, онучок, це ти? — прошепотіла бліднучи баба Люба. — Звісно я! Хто ж іще? — Продовжувала трубка — Ба, вибач, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюсь, намагаюсь. І весь час щось заважає. — Павлусю, онучок, як ти там? — вже крізь сльози говорила в телефон Любов Миколаївна. — Я вже до вас зібралася. Та кіт Барсик тримає. Старий він уже. Кому без мене тут потрібен буде? — Ба, не плач. У мене тут іспити. Як складу і визначуся куди мене, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся. — Павлусю, квіточка моя. Дякую, що зміг подзвонити. Якщо зможеш, дзвони ще. — продовжувала плакати бабуся. — Ба, та що ти? Хочеш, буду дзвонити кожного дня? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі безкоштовно дзвоню. — Як там батьки? — Як у раю! Мені здається, що вони переживають другий медовий місяць. Все, бабусю, мені час. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай! В трубці почулася тиша.

Любов Миколаївна піднялася. Підійшла до ікони й перехрестилася тремтячою рукою. А потім зібралася в магазин. Борошна треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять… Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя.

Павло натиснув «відбій». Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Здає, певно, старенька. Треба й справді кожного дня їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років.

Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі й довго розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила давати поради онукові, тепер все більше мовчала і лише зітхала.

— Мамо, я прийшов! — Павло зайшов у ванну помити руки. З кухні долинув невдоволений голос мами. — Павлусю, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити й вступ. Але ти можеш знайти хвилинку й подзвонити бабусі? Вона у нас одна залишилась. Вона телефонує мені й жаліється, що ти її забув. — Неймовірно! — Павлусь зайшов на кухню. — Ма, я їй кожного дня дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо втрьох.

Павло набрав бабусин номер, збережений у телефоні. — Алло! Ольга Іванівна! Поясніть мені й моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не телефоную? — Павлусю, пробач мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…

Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Павлусь з батьками їхав у село, знайомитися з новою БАБУСЕЮ.