Дочка, яка ніколи не існувала

Дочка, якої ніколи не було

– Може, вистачить вже стогнати?! На нас і з сусідніх столиків оглядаються. Ще добре, що тут немає моїх друзів, а то зовсім від сорому згорів би! — з презирством і певним роздратуванням сказав Кирило.
– Кириле, чому… — ледь промовила дівчина, що сиділа за столиком навпроти, і почала ридати ще сильніше.
– Знову двадцять п’ять! Що чому? Про яку дитину ти говориш? Ми що, домовлялися народжувати дитину?! Познайомилися пару місяців і вистачить! — Кирило завершив останнє речення таким голосом, що люди за сусідніми столиками дійсно почали оглядатися.
– Що ти казиш? Ми ж любимо одне одного! Ти зізнавався мені у своїх почуттях! Ти казав… — Аля не встигла закінчити, бо Кирило перебив її.
– Слухай, досить цього всього… казав… не казав… Я через кілька днів переїжджаю до Америки разом з батьками. Ми вже продали дім тут, батько перевів усі активи. Так що, як кажуть, адьос, кроше! — молодий чоловік промовив ці слова і знову подивився на плачучу дівчину.
– Кириле… — промовила вона тихо і повільно, намагаючись опанувати чергову порцію сліз, які невловимо хлинули з очей.
– Офіціант, а можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку, жестом показав офіціантам біля барної стійки, що йому потрібно розрахуватися й якнайшвидше.
Офіціанти зашевелилися, Кирило махнув на них рукою, дістав з гаманця кілька купюр, складених навпіл, і неохайно кинув на столик.

– Короче так! Я вже запізнююсь, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш ще чогось собі замовити, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом вказав на гроші і попрямував до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закрила обличчя руками і почала плакати ще гірше. За хвилину біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік взяв гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитого кави.

– Бажаєте ще щось? — ввічливо запитав офіціант.
– Ні. Дякую. — тихо сказала Аля, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла зі стільця свою сумочку і також попрямувала до виходу. Автомобіля Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.

Аля вийшла з кафе, і свіже повітря діяло на неї благотворно. Сльози висохли і більше не текли по щоках. Той факт, що вона ще кілька хвилин тому плакала, видавали лише опухлі повіки. Дівчина машинально витягла з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала підтікання туші і пішла геть від нещасливого кафе.

Додому йти не хотілося. Дівчина завернула в маленький сквер, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.

Сівши на лавочку, вона відразу ж згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя було попереду. А проблеми… з усіх проблем тільки й залишалося, що в найближчу суботу на танцмайданчику скасували дискотеку, та двійка з географії… А тепер! Тепер моє життя котиться в тартарари! Що тепер буде?! Іти на аборт чи народжувати, щоб вже через кілька місяців поповнити ряди матерів-одиначок, виховувати дитину самій, працювати на двох роботах, бо інакше просто не прокормиш!» — подумала Аля про себе, і сльози знову непередбачувано хлинули з очей.

– Дівчино, у вас щось трапилось? Можу вам чимось допомогти? Ось візьміть носовичок, будь ласка. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягає до неї паперовий носовичок.
Аля взяла серветку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто запропонував допомогу.

– Алька! Це ти?! — з радістю вигукнув чоловік.
– Толя… — розгублено промовила Аля і намагалася встати з лавочки.
Толя відразу підійшов і став обіймати її, постійно повторюючи:

– Алька! Алька! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці матір про тебе розпитував!
Через кілька секунд він нарешті випустив дівчину з обіймів.

– А ти чого тут одна сидиш, плачеш?
– Так ось, йшла повз, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки — і накатило… — Аля вигадала цю історію, щоб не розкривати справжні причини свого душевного стану.
– Зрозуміло. Ти залишилася такою ж вразливою, як і раніше! І все така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.

– Алька, а поїдемо в кафе. Я знаю, тут недалеко є кафе, посидимо, побалакаємо.
Анатолій вказав рукою в сторону, де знаходилося те саме кафе, від якого Аля тільки що вийшла, заливаючись сльозами. Повернутися туди дівчині зовсім не хотілося.

– Слухай, давай не в кафе. Може, тут прогуляємося і далі в парк? Мороженого поїмо. Погода хороша. — запропонувала Аля.
– Ну давай. — з усмішкою відповів Толя.
Вони прогулялися в парку пару годин, згадуючи шкільні роки. Аля на цей час навіть забула про Кирила і про свою незаплановану вагітність.

– А ти, що ж, все ще не заміжня? — обережно запитав Толя.
– Ні. Не склалося. — багато зізналася дівчина.
– Ось і в мене не склалося. — не то радісно, не то безнадійно відповів Толя.
Аля і Толя почали зустрічатися ще в школі. Тоді всіх їх називали «нареченим і нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.

Але все змінювала банальна і відомо багатьом ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Аля чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалася.

Антон, так звали її нового коханця, спочатку красиво доглядав за Алею. Вона думала, що от-от хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть пробували жити разом. Але щось у відносинах було не так. Якось Аля застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі стосунки їй не потрібні.

Кілька місяців Аля жила в пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. А потім зустріла Кирила. Дивним чином ситуація повторилася. Аля щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво доглядав, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Але для самого Кирила все, що відбувалося, було всього лише розвагою. Як зараз стало зрозуміло, на момент початку відносин Кирило вже знав про свій найближчий переїзд в США. Просто йому потрібно було з кимось весело провести час. Для цієї мети він і вибрав прехорошеньку Алю.

Толя не сердився на дівчину за те, що вона не дочекалася. Він завжди був розсудливим і здравомислячим. Про своє рішення Аля повідомила йому у листі. У відповідь він лише побажав їй щастя. Але повертатися після служби в рідне місто не захотів, поїхав до Києва і планував там залишитися назавжди.

У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій і потрапив, як останній працівник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На стосунки з Алею він не розраховував, бо був упевнений, що вона вже давно вийшла заміж.

А тут виявилося, що доля приготувала Толику такий неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не лише не заміжня, але ще й вільна від стосунків. Звісно, Толя вирішив скористатися наданим шансом.

…З моменту їх зустрічі в сквері минуло два місяці. Толя та Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів всьому, що сталося в його житті за останній час. Аля також зрозуміла, що досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давала лише та обставина, що під серцем вона носила чужу дитину. Щоразу, збираючись на побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.

Толя в черговий раз запросив кохану до ресторану. Вони повечеряли, а потім хлопець витягнув з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.

– То що, ти погоджуєшся вийти за мене і, як кажуть, усе життя разом і в горі, і в радості? — з усмішкою запитав Толя, впевнений, що улюблена погодиться.
– Ні. — відповіла Аля і опустила очі.
– Як ні? Чому ні, Аля? Ми ж любимо одне одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.

Минуло десять років…

– Мам, а хто сьогодні забере мене з подовженки, ти чи тато? — запитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Вечором подивимось, доню. — відповіла Аля, закручуючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І рвемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, увійшовши на кухню.
– Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала радісна Лада.
– Їж, а то в школу запізнишся.
Толя подивився на дружину, що нервово набирала цифри на смартфоні.

– Це що, знову він? — запитав він Алю.
– Так. Толь, він пише, що через суд забере Ладу і забере в Америку. — сказала Аля і заплакала.
– Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толь. Я за тебе хвилююсь.
– Все буде добре. Лад, ти готова? Пішли!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.

– Опа! Так ось, до кого Алька пішла! Колишній наречений! — сказав Кирило, стоячи біля під’їзду.
– Лад, йди в машину. Мені з дядьком поговорити треба.
Дівчинка послухала і сіла на заднє сидіння.

– Значить, Алька тебе, як оленя, обдурила. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї був запасним варіантом! — ехидно сказав Кирило. – А любить вона мене!
– Отже, так! З Алею ми любимо одне одного. Я виховую свого малюка. А ти був найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я тебе більше не бачив! Або буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той захитався, але не впав.

– Тато, ти скоро? В школу запізнимося!
– Іду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід від’їжджаючому автомобілю і розумів, що потерпів поразку. Сам собою напрошувався питання – а чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої

в нього ніколи не було. І не буде…

Ввечері він полетів, і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно ставити жирну крапку, хочеться продовження…