Дочка здійснила мрію матері та вступила в омріяний технікум.

Лариса Іванівна пишалася тим, що її дочка змогла вступити до технікуму в місті. І нічого, що для цього довелося продати корову. Важливо зробити все, щоб майбутнє дочки було краще за її важку молодість, проведену у бруді, крутячись зі скотиною.

Ілонка хоч і вчилася не дуже старанно і потрапила на найпростіше відділення, куди брали всіх підряд, лише б набрати групу, але це не суттєво. Головне, що її дочка обов’язково виб’ється в люди, стане шановною, знайде собі міського хлопця і створить щасливу родину.

Лариса Іванівна була переконана, що її дочка не повторить її долі. Вона точно уникне материнської долі і не вийде заміж за п’яницю, жертвуючи всім заради нього.

Спочатку мати приїжджала щотижня до міста з пакунками, привозячи все найсмачніше й домашнє. Пізніше Ілона пояснила, що над нею всі сміються, краще давати їй гроші, адже це ж місто, а не село, тут інші звичаї харчування.

Мати повірила і перестала їздити до Ілони, домовившись, що дочка зрідка навідуватиметься до рідного села. І та навідувалася, зазвичай раз на місяць, щоб взяти у матері гроші і в той же день покинути, не бажаючи залишатися.

Петро з’явився несподівано. Якось ввечері вони з дівчатами блукали містом, а потім сіли на лавці в парку. До них підійшла компанія хлопців, зацікавившись такою кількістю дівчат.

Лідером серед хлопців був Олексій. Він кидав жартами, розважаючи дівчат і привертаючи їхню увагу. Ілона сама звернула увагу на Петра. Той стояв осторонь, зображуючи браваду, час від часу спльовуючи в бік. Він тримав руки в кишенях, намагаючись виглядати дорослим.

У компанії було модно мати хлопця, тому, щоб не виділятися, Ілона зійшлася з Петром, який здався їй найлегшою здобиччю. В їхніх очах ще не було того досвіду, проте юнаки почали зустрічатися вечорами, створюючи видимість закоханих.

Насправді це був негласний договір між двома майже дорослими. Петру також хотілося похвалитися перед друзями, що у нього є дівчина. Вони курили ночами, мріючи про майбутнє, уявляючи себе керівниками заводів чи інших структур.

У молодої пари виникла несподівана проблема, яка повністю зруйнувала їхні стосунки. Гра в доросле життя несподівано перетворилася на серйозну проблему. Ілона дізналася про вагітність на четвертому місяці, коли аборт було робити вже запізно. Серед щоденних веселощів вона навіть і не зауважила свого стану.

Ніяке дитя не входило в її плани. Народження дитини означало б повернення до матері і життя її однотабачне життя, забувши про свою веселість.

Петро відразу зник. Він поглянув на неї здивовано, почувши новину, яку не зрозумів до кінця. Це точно була не його проблема, подумав він, дитина ж не в його тілі.

Ілона продовжувала приїжджати в село до матері раз на місяць. В її стрункому тілі не було видно жодного натяку на майбутнє поповнення, до того ж вона носила простору одежу, намагаючись заплутати матір.

Син народився здоровим. Молода дівчина відверталася, коли їй приносили малюка. Які тільки фахівці не намагалися з нею працювати, навіть завідувач підходив до неї, але Ілона відмовлялася брати дитину на руки.

Одного разу Ілона підійшла до медсестри і тихо запитала, як відмовитися від сина. Та зітхнула, ніби вже передбачаючи таке рішення молодої дівчини, але спробувала її відрадити.

‒ Я його не хочу, – тихо сказала Ілона і написала відмову за день до виписки.

Так Лариса Іванівна ніколи не дізналася про існування внука, цю таємницю Ілонка зберігала все життя, не зізнаючись нікому.

Минуло десять років, проте думки про сина не покидали її. Як би вона не намагалася забутися, вживаючи алкоголь чи знаходячи нового кавалера, але син, який лежить поруч у пологовому будинку, залишився в її пам’яті назавжди.

Одного разу Ілона спробувала знайти дитину. Влаштувавшись на хлібозавод, вона згадала, що у неї є син, і вирішила його відшукати.

Проте її чекало розчарування. Хлопчика всиновили ще в тримісячному віці. Директорка приймального дому не стала сюсюкати, пояснила про таємницю усиновлення і випровадила її з кабінету.

На цьому всі спроби виправити ту помилку закінчилися. Чоловіки в житті Ілони змінювалися один за іншим, жоден не залишався надовго. Деякі пропонували одружитися і завести дитину, на що вона завжди відмовлялася.

Іломна більше не навідувалася до матері, її уявлення про життя в селі викликали в ній огиду. Вона ненавиділа батька за все це, кажучи собі, що не вийде заміж за такого. Але доля підкинула їй такого ж.

Після розчарувань у кабінеті директорки вона вийшла заміж за Гришу. У нього була власна квартира, і він не пропускав нагоди позвеличуватися цим, вимагаючи вдячності.

Молода жінка сходила з розуму, розмірковуючи про краще життя, яке вона ніколи не зазнала.

Пізнім вечором, коли Гришу забрали до лікарні. Молодість минула у мріях, яких так і не вдалося досягти.

В двері постукали. Ілона не запитувала, хто там, думаючи, що це сусідка. Двері зі скрипом відчинилися, і там стояв хлопець років 25-ти.

– Що вам потрібно? Ви з лікарні? Він помер? – Ілона була впевнена, що прийшли сказати про чоловіка.

– Я не знаю про кого ви, – дивно подивився на жінку хлопець, стараючись розгледіти риси обличчя.

– Що ви хочете? – вона вимагала пояснення.

– Ви Ілона Юріївна Соловей? – запитав хлопець.

– Так, це моє дівоче прізвище, – нетерпляче відповідала Ілона.

– Мене звати Ігор, я народився 24 лютого 1998 року, – замовкнув він.

Ілона відступила, впускаючи Ігоря, але не знала, що сказати. Вона не була готова до того, що син з’явиться в її житті.

– Що вам треба? Вам потрібні гроші? У мене нічого немає.

– У мене все є, Ілона Юріївна. Я працюю, отримую гарно. Купив квартиру, машину на під’їзді, – вказав Ігор на свою машину, – у мене є дружина, двоє дітей. Просто хотів побачити, хто мене народив.

– Побачили?

– Так, – зітхнув Ігор, оглядаючи просту обстановку, – дякую.

– За що? – питаючи слова осуду, Ілона не чекала подяки.

– Дякую, що залишили мене там, у пологовому будинку. Це було правильне рішення. Мої батьки – чудові люди. Дізнався про усиновлення у 18. Було важко, але я вирішив вас знайти, щоб закінчити ці думки.

Ігор повернувся, щоб піти. Ілона намагалася щось сказати, але той не звертав уваги. Лише на порозі він сказав:

– Дякую, що народили і залишили в родильному будинку. Я зустрів своїх батьків.

Ігор пішов, залишивши Ілону в розгубленості. Лише вночі вона все усвідомила і сильно заплакала, але їй було жаль лише себе, а не сина…