Домашній дзвінок з несподіваною відповіддю.

Василь телефонує подрузі, слухавку бере її дочка.
– Оленко, – каже він, – поклич маму.
– Не можу, – відповідає дівчинка. – Мама повезла бабусю купувати щось спортивне на ноги і джинси на резинці. У бабусі скоро круїз.
Я ледве стримався, щоб не відреагувати нецензурно на цю новину при дитині. Бо мама моєї подруги, ще донедавна ходила, шкандибаючи, і виходила у основному до лавки на подвір’ї. Постійно нагадувала тихеньким голосом про свою швидку кончину, особливо в присутності гостей. Тому Наталка, моя подруга, вирішила відволікти маму від цих сумних думок і розмов, що від них вся родина впадала у депресію від ранку до вечора.

Ще навесні вона десь вичитала, що для старших людей організують поїздку в Європу — по Києву та околицям. Все передбачено і враховано: посадка, розвантаження, пересування. Плюс медичний персонал поруч і додаткова робоча сила, яка, якщо потрібно, не лише сумки донесе, але й самих бабусь. Мама, треба віддати належне, довго відмовлялася, бо було зрозуміло, навіщо її хочуть відправити у Київ на десять днів — не дожити до будинку, так? Але потім вона таки погодилася, тим більше, її подруга, напарниця з рецептів і діагнозів, також виявила бажання побачити місто на мрію. А вдвох помирати значно веселіше.

Ну ось, зібрали наших дівчат — одній сімдесят п’ять, іншій на два роки більше — побажали поводитися добре і не піддаватися спокусам, привезли до аеропорту, а там передали з рук у руки досвідченій команді, яка везла комплектованих пенсіонерок розважатися в Європу. Поїздка виявилася чудовою, мама щодня дзвонила додому за вручним їй мобільним телефоном і з захопленням, приблизно по годині, звітувала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії по пам’ятним місцям.

Втім, невелика проблемка все ж таки виникла. Маму під час поїздки засіпав запір. Ну це загалом зрозуміло: старша людина, нове місце, готельна їжа тощо. Організм відгукнувся. Вважала незручним радитись з цим питанням з групою підтримки. Тому вона просто вирішила зайти до аптеки напроти, та й купити там клізму. Аптека виявилася хоча й маленькою, але суперсучасною по-київськи. Там продавалися пляшечки, баночки, креми, якісь малозрозумілі медичні прилади, частково — по системі «сам бери». Ну загалом, все, як і повинно бути в такій установі.

Зайшла туди мама і почала водити очима по полицях, шукаючи потрібний предмет. А не знайшовши, тричі по кругу обійшла аптеку, зупиняючись та обмацуючи ті чи інші пристрої, які хоч якось нагадують клізму. Вони, щоправда, досить незвичної і навіть, як би це сказати, фантастичної форми. Ну так Київ! Цивілізація! А в цей час продавець, точніше, фармацевт, чи як їх там в аптеках називають, з непідробним здивуванням дивиться на маніпуляції старенької. І, намагаючись бути корисним, питає, що я можу для Вас зробити, мадам?

А мама на всіх мовах світу говорити, звичайно, вміє. Але трохи. По-французьки вона знає «бонжур». По-англійськи вже вивчила «хай» і «бай». А по-німецьки навіть може сказати цілу фразу: «Гітлер капут». Але все це не зовсім по темі. Тому вона починає жестами пояснювати, чого їй треба. Хлопає себе ззаду, а потім руками показує, щоб їй принесли ось таке кругле і довгасте. У продавця, в сенсі фармацевта, вилітають очі і напіввідкривається рот. Він вже дивиться на бабусю з певним страхом, у якому, тим не менше, вгадується повага.

Врешті з’ясувалося, що наша мама розмовляє українською. Цей чоловік теж жестами показує їй, мовляв, нікуди не рухатися, він зараз повернеться — одна нога тут, інша там. Вибігає з аптеки і насправді через кілька хвилин повертається з літньою людиною а-ля комісар Мегре у виконанні Івана Франка. Ще й у клітчатому береті з помпоном. І з трубкою в руці. І говорить українською! Дядько виявився то нащадком якогось українського князівського роду, то уламком білої гвардії. Щоранку він пив свою каву з булочкою і читав газету в кафе навпроти.

Там його продавець по-сусідськи й захопив. Загалом, з’ясувалося, що заклад з медичним нахилом — невеликий секс-шоп. Цей, схожий на аптекаря, з буджено обмалював картину. Мадам, мовляв, шукає щось особливе. От тільки він ніяк не може зрозуміти, що саме. Нащадок предводителя дворянства саме мав у це мутне діло внести ясність. Коли до мами нарешті дійшло, де вона знаходиться, вона, як не дивно, не вигукнула: “Ой, Боже мій, який жах!” Не прикрила палке обличчя обома руками. І не вилетіла стрімголов зі сороміцької лавки.

Навпаки, з неприхованим інтересом поцікавилася у нащадка генерала Петлюри, а що це таке? І ось це? І це теж? Щось з того не знав і сам перекладач. І тоді «фармацевт» організував їм невеличку екскурсію і лікбез. Після чого мама з величезною зневагою сказала своєму новому знайомому:
– Дегенерати. Нічого вже не можуть самі. А от ми легко могли і те, і се, і, між нами, це теж. Причому, без усіляких дурнуватих примх, чи не так?
– Щира правда, мадам, – з повагою погодився внучатий племінник генерала Сікорського.

Загалом, з поїздки по Європі мама привезла не лише нові враження, а й нового друга. Вони весь цей час переписувалися і перетелефоновувалися. А тепер ось вирішили вирушити разом чи то на Багами, чи то на Кариби. Не суть.

– Та ні, подумай тільки, який жах! – скаржиться мені по телефону Наталка. – Дзвонять ті діти, ну, з Києва, з претензіями, що мама поводиться легковажно. Що їхній татусь надто старий для таких поїздок і пригод. А я їм у відповідь кажу, щоб слідкували за власним дідом. Адже це він маму підбурює на всякі дурниці. Зрештою, якась нісенітниця, скажи. Що старий, що молодий — вітер в голові…
А поки діти з’ясовують стосунки й призначають винних у розпусті, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і джинси на резинці. У них попереду круїз!