Другий шанс на нове життя

Колишній шанс

Ганна Богданівна була звичайною бабусею — зі своїми слабкостями й вадами. Але Тарас любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся й казала, що краще б його й не було взагалі. На додаткові запитання Тарасик отримував у відповідь: «Підростеш — зрозумієш». І хлопець ріс, не докучаючи зайвими розпитуваннями, намагаючись усього доходити власним розумом.

У п’ять років бабуся забрала Тараса до себе, і з того часу матір з’являлася в його житті лише епізодично, між черговими претендентами на руку й серце.

Одного разу, коли мати знову прийшла забрати сина, бабуся відправила його до кімнати. Тихо граючись, хлопець прислухався до розмови на кухні. Спочатку майже нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.

— Скільки можна? Хлопчикові потрібна мати, а не розфарбована вітрогонка! — гула бабусина лайка.

— Тобі що, себе заживо поховати? Я ж шукаю чоловіка й батька для сина! — вигукувала у відповідь мати.

— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не водиться. Та й рідкий чоловік полюбить дитину не свою. І своїх-то кидають, а чужих — тим паче.

— Тобі не зрозуміти… Ти… — і тут мати випалила таке лайливе слово, якого Тарас не знав, але відчув, що воно дуже образливе.

Бабуся теж так вирішила й вигнала її з хати.

Вона зайшла до кімнати, вся тривожна й нервова, потріпала Тараса по короткому їжачку волосся і вийшла, грюкнувши дверима.

Зникала вона на тиждень-другий, потім поверталася — то радісна, то зла, залежно від того, чи вдалося їй знайти нового чоловіка.

Після її відходу волосся Тараса й речі, до яких вона торкалася, ще довго пахли її парфумами. І хлопець вдихав цей запах, згадуючи.

Згодом він почав боятися цих візитів. Після них бабуся пила якісь ліки для серця з різким присмаком, греміла посудом і нарікала, що виростила не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула власну дитину. Бурчала, що в неї більше немає сил, і наступного разу віддасть його матері… Тарас сидів у кімнаті, чекаючи, доки не вщухне буря.

Потім бабуся приходила до нього, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями чи сирниками і говорила вже лагідно:

— Чого примовк? Злякався? Не бійся, не віддам. І не ображайся.

Тарас усе розумів і не ображався. Коли йому було важко, він йшов до бабусі потиратися, а вона заспокоювала його. Але кому ж могла скаржитися сама бабуся? Восьмирічний хлопчик нічим не міг її втішити. Тож Тарас терпляче слухав її бурчання й мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі знову запанували звичні спокій і затишок. Наступного дня життя поверталося у звичне русло — до нового візиту матері.

Тарас ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Начебто застигла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. Коли хлопець навчався в старших класах, бабуся часто нагадувала йому:

— Якщо не вступиш до інституту, тебе заберуть до армії, а я вже стара — не витримаю. Отож, якщо хочеш, щоб я пожила ще, будь ласка, поступи.

Тарас старався з усіх сил, не маючи права підвести бабусю. Адже крім неї в нього нікого не було. Від матері він відвик остаточно. Та й мотивація була вагомою — життя бабусі. Він добре склав ЗНО й потрапив до університету. Ризикувати не став, обрав не престижний факультет, куди йшли усі, а вступив на бюджет на історичний. Читати він любив, а історія йому подобалася.

На другому курсі закохався у гарну й веселу Олену. Вона полюбляла шумні компанії, чого Тарас не міг терпіти. Але заради неї ходив на студентські вечірки й у клуби. Бабуся за задумливим і розгубленим виглядом відразу здогадалася про почуття онука, зітхала, не лягала спати, чекала його. Тарасу було її шкода, тому він намагався не забаритися до ранку. Але Олені це не подобалося.

Одного разу вона поставила умову: якщо він піде з вечірки, вони розійдуться. Тарас не хотів втрачати Олену, але й бабусю було жалко. Хвилюється, чекає, не спить, а в неї ж тиск, серце… Та все ж він покинув клуб. Біг додому, наче хтось женеться за ним, лаючи бабусю в думках: мовляв, могла б і спати, він же дорослий, нічого поганого не станеться, за себе постояти зуміє. Бабуся не визнавала мобільників. «Пізно мені їх освоювати. А ти нащо?» — казала вона.

Увійшовши до квартири, Тарас побачив смужку світла під дверима її кімнати. «І чого їй не спиться?» — подумав він із дражливістю й зазирнув у кімнату. Бабуся лежала на підлозі з заплющеними очима, незграбно підвернувши під себе руку. Поряд була розлита вода, валявся склянка.

— Ба, що з тобою? — кинувся до неї Тарас.

Вона ледве розплющила очі, намагалася щось сказати, але роІ хоча матір ніколи не навчилася бути справжньою бабусею, Тарас знав, що в його доньки вже є людина, яка подарує їй стільки тепла, скільки колись дала йому Ганна Богданівна.