Дві жінки за шістдесят сіли на потяг, що прямував до столиці.

Дві жінки років шістдесяти п’яти сіли на одній станції у поїзд, що прямував до столиці. Спочатку неквапливо зайшла одна, невисока білявка, а потім перед самим відправленням поспішно вскочила друга, худорлява брюнетка з короткою зачіскою. Поїзд рушив, їхати було довго, тому, вмостившись і перекусивши, вони заговорили.

– Їду у справах, – відверто промовила брюнетка. – На кілька днів відправили: на конференцію, та заодно до кількох клієнтів забігти. Так, на пенсії, але сидіти вдома нудно і грошей не вистачає, тому працюю, у відрядження їжджу. Важко, звісно, вік все ж таки, але верчуся.

Розповідь була цікавою: попутниця слухала уважно, ставила запитання й раз у раз схвально кивала. Так Галина – так звали брюнетку – розповіла, що у вільний час займається йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє в парку поруч з домом, а живе в крихітній квартирці в найвіддаленішому районі міста, і запитала нарешті:

– А ви?

На що почула:

– А я бездомна, – сказала попутниця і усміхнулася.

– Як це – бездомна?

Галина з подивом подивилась на свою сусідку по купе: акуратно підстрижена, зі свіжим манікюром, доглянута пані ніяк не поєднувалася у Галини з образом людини без певного місця проживання, яких вона бачила по телевізору, та й що говорити, іноді зустрічала біля будинку, коли виносила сміття.

– Що, у вас зовсім немає дому? – випалила Галина, але одразу ж подумки себе відчитала: як нетактовно!

Жінка знову криво усміхнулася:

– Та ні, у мене є квартира в самому центрі міста, трикімнатна, з великою лоджією, світла і тепла, – вона мрійливо зітхнула.

Галина дивилася на неї з подивом, а попутниця продовжувала:

– Але я в ній зовсім не живу! Вже років десять я приїжджаю туди на кілька днів раз на два-три місяці і знову їду. От і зараз знову кудись їду. Я вже й сама не знаю, де я живу? В якому місті?

Галина нічого не розуміла: думала, як дивно, може, жінка хвора?

А та продовжила:

– У мене четверо дітей.

Вона на мить замовкла, а Галина вирішила більше не гадати, а слухати.

– Я завжди багато працювала, на кількох роботах, старалася, щоб діти отримали найкращу освіту, стали на ноги, отримали хороші професії. Ну так і вийшло, вони виросли, всі вивчилися в університетах, потім поїхали. Поступово і хто куди, в різні міста, в різні кутки країни. Позаміж виходили, діти в них пішли. І тут почалося: “Мамо, приїжджай поняньчитися, мамо, давно у нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину залишити нема з ким, ми скучили, виїжджай, я тобі квитки купила”. Вони між собою вже й графік склали – два місяці я там, три – там, потім знову дорога, потім знову переїзд.

Галина слухала, затамувавши подих.

– Я вже й сама не знаю, в якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене ось – моя похідна сумка, там ліки та ще дещо з необхідного. Важко, звісно, хочеться і відпочити, і вдома побути, полежати, та просто телевізор подивитися, на йогу би теж пішла…А з іншого боку – радість, з онуками няньчитися, дітям допомогти, їжджу, поки їм потрібна, треба значить треба. Я раніше свою стару кішку Маньку з собою возила, це діти все: “І Маньку привези!” Ось і кішка померла, а я все їжджу і їжджу, мотаюся по країні – без певного місця проживання я, бездомна іншими словами.

– От би всі такими бездомними були! – вигукнула Галина. Галина була зовсім самотньою і навіть не могла завести кішку, про яку колись мріяла, через часті відрядження. – Це схоже на тост! – трохи помовчавши, розсміялася вона.

– Точно, – погодилася сусідка і запропонувала – а давайте пити чай та спати.

Так і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про щось своє.