Двоє в родині: мій світ із сестрою через півтора року після мого народження.

У нашій родині було двоє дітей. Сестра народилася на 1,5 року пізніше за мене. У ті часи дітей не вважали центром Всесвіту, головними були дорослі. Влаштувати істерику на вулиці навіть не спадало на думку в будь-якому віці. Тим більше, вимагати щось у магазині.

Але вдома ми часто сперечалися. Різниця у віці була невеликою, ми грали разом, а де спільні інтереси, там і протиріччя. Без сліз і крику не обходилося. Завжди потрібно було саме те, чим заволоділа сестра. Ображена дитина ридала на всю квартиру. Розумні аргументи не діяли.

Моя мама (викладач, педагог університету) не заглиблювалася в довгі пояснення. Вона не карала, тим самим не даючи приводу розкрутити трагедію повною мірою. Ставши в куток, а там жаліти себе.

Мудра мама діяла інакше. Вона співчувала:

– Ти також хочеш гратися цією лялькою?
– Аааааа, вона не дає!
– Тобі прикро, будеш плакати?
– Так, аа…!
– Добре, плач! Іди на кухню, сідай і плач. Скільки тобі часу треба, п’ять хвилин чи десять?
– Десять! Аааа!
– Я заведу годинник, коли стрілка дійде сюди, час закінчувати.

Пам’ятаю свої відчуття – жодного задоволення. Одне діло, коли насварили, покарали – свята справа повідомити всьому світу про несправедливість. Совсім інше, коли дозволили плакати. Час тягнувся, сльози не видушувались, стрілка рухалася ледве-ледве. Я ридала незрозуміло навіщо і для кого, заздрячи сестрі, яка гралася у кімнаті:

– Мам, скільки мені ще плакати?
– Ще дві хвилини!
– Аааа, эеее!
– Мамо, я більше не хочу!
– Усе, наплакалася? Йди грайся!

Ну, нарешті! Я бігла до іграшок, забуваючи про ту ляльку, з якої почалася істерика. У домі довго панував мир і спокій. Сваритися бажання не було. Враз доведеться плакати цілих десять хвилин? Звідки стільки сліз? Завершити на половині – не діло, якщо дозволили побавитися повною мірою. Наче, не виправдала довіру. Навіщо починала?

Всім нам часом потрібно викинути емоції. Поругатися, посваритися, покричати. З віком людина вчиться контролювати поганий настрій. Дитина ж ще не вміє справлятися.

Мама нами керувала. З одного боку – дозволяла плакати, щоби зняти стрес, а з іншого – встановлювала рамки, не дозволяючи капризу перерости в повноцінну істерику. Яку добром не зупинити.

Цей метод я успішно застосовувала зі своїми дітьми. Діяв безвідмовно.