Дзвінок для неї

Вірі Сергіївні зателефонували. Керівництво заводу, де вона пропрацювала 50 років, хоче привітати її та вручити подарунок до її 75-річчя.

Як ж вона зраділа! Десять років вже не працює, а її таки згадали! Будуть вітати! Навіть якщо просто листівку вручать, і то приємно буде.

І ось настав цей день. Віра Сергіївна вбралася святково, навіть губи підфарбувала, і вирушила раніше, щоб не спізнитися. Тих, як вона — “іменинників” — зібралося шестеро. Усі один одного знають, як же раді були зустрічі! Заступник директора проголосив вітальну промову та вручив конвертики з тисячею гривень. Потім працівниця відділу кадрів повела їх обідати в заводську їдальню. Нагодували обідом, так би мовити, згадали заводську їжу.

І в кінці подарували “продуктові набори”: п’ять видів круп по 1 кг, пакет борошна 2 кг, три банки рибних консервів і трилітрова банка яблучного соку.

Усе це, звісно, добре, приємно, потрібні продукти, але як усе це донести додому?

Доброзичлива жінка з відділу кадрів сказала: “Дорогі жінки, не хвилюйтеся, можете щось залишити у мене в кабінеті, потім завітаєте чи приїдете і заберете. Не хвилюйтеся, нічого не зникне!”

Віра Сергіївна в житті багато бачила і навіть подумки усміхнулася цій пропозиції. Ага, залиш їм, і потім нічого не знайдеш!

Вирішила все забрати одразу. Поліетиленовий пакет з супермаркета завжди був при ній. На пакеті написано, що витримує 10 кг, склала крупи, борошно і консерви, а банку соку взяла під руку. І пішла потихеньку, обережно ступаючи по обмерзлому тротуару.

Жила Віра Сергіївна за дві зупинки від заводу і все життя, звісно, ходила пішки. І зараз теж вирішила піти, як в автобус залізти, руки ж обидві зайняті. Нести важко, а на душі радісно. І цей сік їй, нібито, і не потрібен, три літри.

Своїх багато заготовила, яблука вродили цьогоріч. Але раз дали — треба брати, згодиться! А крупи вони такі не їдять — чечевиця та ячка, та ще якась дивна крупа, нічого, все знадобиться! Віра Сергіївна дійшла до повороту, відпочила.

Ось зараз перейду цю маленьку дорогу, саме машини стоять, чекають, коли світлофор зелене загориться. Перейду ось так, навскіс, так ближче, до пішохідного переходу далеко йти. На дорозі крижана колія, ступає обережно.

За кермом дорогої гарної машини, перед якою Віра Сергіївна намагалася перейти дорогу, сидів молодий хлопець, поруч його дівчина. І, певне, їм було смішно дивитися на бабцю, що розкорячилася посеред дороги, і він чомусь натиснув на сигнал. Різко, голосно, несподівано!

Віра Сергіївна здригнулася, похитнулася на колії, зробила витіюватий пірует ногами і руками та впала на дорогу. Банка розбилася.

Сама вона впала на пакет, від чого два пакетики з крупою луснули і розсипалися на дорогу. Пакет борошна тріснув.

Віра Сергіївна піднялася на ноги, обернулася до дорогої гарної машини. Крізь працюючі “двірники”, які змітають сніг з лобового скла, на неї дивилися і давилися від сміху молодий хлопець і його подруга, махали їй руками, мовляв, йшла б швидше з дороги, чого стала.

Вони крізь гучну музику в салоні та власний сміх не могли почути, що говорила ця бабця, могли лише бачити її червоне гнівне обличчя. Ось вона нахилилася, видно, буде збирати свою авоську, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові у бабки наче щось вибухнуло.

В одну мить згадалися розповіді її батька фронтовика, як він кидав гранати в фашистські танки, як учив її ніколи не давати себе в образу. Віра Сергіївна дійсно підняла з землі пакет з крупою і, натиснувши в нього пальцем, щоб посипалася крупа, замахнулася та кинула його в лобове скло гарної машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але вийти боявся. Віра Сергіївна кидала і кидала, коли крупа закінчилася, вона підняла пакет з борошном і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розсипався, покривши майже рівним шаром увесь мокрий від снігу автомобіль. Переконавшись, що всі “снаряди” закінчилися, Віра Сергіївна підняла консервні банки, і тримаючи в руці одну, як би думаючи, куди її закинути, раптом побачила такий страх в очах хлопця за кермом.

Мабуть, такі ж очі були у фашистів при вигляді наших солдат. Поклала їх у сумочку, струсила руки, перейшла дорогу і потупцювала додому. Дихалося легко, і на душі спокій. А крупи такі вони все одно не їдять, соків своїх багато, ще й смачніші магазинних. І шибеника цього покарала, татко був би задоволений.

Давно горів зелений сигнал світлофора, велику гарну машину всі об’їжджали і розглядали посміхаючись. Хлопець так і не вийшов з машини, все дзвонив комусь по телефону. “Двірники” втомлено змазували по лобовому склу білу кашу.

А ввечері несподівано приїхав онук. Привіз торт і шампанське. “Бабусю, я думав, ти тільки пиріжки смачні вмієш пекти, а ти у мене ще й з гранатою на танк зможеш! В Ютубі тебе показали!”

Віра Сергіївна тепер місцева знаменитість.

Ох, хто ж може знати, на що здатна “стара гвардія” у хвилини відчаю. Краще нікому не знати.