Гірка правда після розлучення: звинувачення у бідності повернулися бумерангом.

Вихованка дитбудинку! Дорікали Світлані свекруха та чоловік. Але гірко пошкодували про свої слова після розлучення.

Чи щасливі діти, які виросли в дитячих будинках? Світлана потрапила до дитбудинку, коли їй було 13 років. Її батьки загинули в аварії, а родичі відмовилися від неї. Розумна, красива, інтелігентна і здорова Світлана одразу сподобалася одній з виховательок. Коли Світлані виповнилося 18 років, вихователька видала її заміж за свого сина Олега, який був старший за неї.

Це був холодний розрахунок. Квартиру, яку отримала Світлана від держави, продали і оформили на себе. Думка Світлани нікого не цікавила.

— Так, ти повинна щодня дякувати за те, що зробили тебе членом сім’ї, — сказала Анна Іванівна.

Життя зі свекрухою було гірше, ніж у дитячому будинку. Після школи їй не дозволили навчатися і влаштували працювати посудомийницею в кафе. Анна Іванівна мала добрі зв’язки у місті. Зарплату Світлани забирала свекруха. Їй доводилося носити одяг Анни Іванівни та її подруг.

— Чому зі мною так повелися? Ледача, нікчемна, дармоїдка, як кінь, — частенько дорікала дівчині свекруха.

Знайомі родичі жаліли дівчину та приносили їй одяг та взуття.

Через кілька років Світлана народила доньку Аліну. Проте ніхто у сім’ї не був задоволений зовнішністю дитини. Анна Іванівна щодня відправляла Світлану на роботу та часто бідкалась:

— Вона жодної краплини не схожа на мого сина. Він гарний, а це якесь чудо-звір.

Світлана продовжувала мити посуд, а її маленька донька спала поруч у візочку. Коли Світлана була зайнята, її колеги з радістю доглядали її доньку.

«А що я маю робити? Ця невдячна жінка завжди бере дитину з собою. Вона нам зовсім не довіряє. Це моя онучка, я б теж хотіла з нею посидіти», — розповідала усім свекруха.

Євгенія, яка працювала у бухгалтерії, збиралася знову йти в декретну відпустку. Перед виходом з кафе вона підійшла до Світлани і сказала:

— Досить мучити себе і дитину. Покинь свого чоловіка і переїжджай до мене. У нас багато місця. Мій чоловік і його мати живуть у будинку, а ви поживете в прибудові, там гостьовий будиночок зі всіма зручностями та малою кухнею. Не бійся, ти не будеш одна.

На очах Світлани з’явилися сльози.

— Євгеніє Михайлівно, я не можу так жити. Навіть без мене у вас велика сім’я. А ми з донькою — це просто зайвий рот, який треба годувати.

— Так, наша сім’я не маленька. Але мама вже стара, їй важко все робити самій. Ти житимеш з нами й працюватимеш помічницею. Ми добре тобі платитимемо.

Світлана довго вагалася. Це була значна зміна в її житті. Але бачити свою маленьку доньку у старому одязі та грати з чужими старими іграшками розривало її серце. Тому вона зважилася на цей важкий крок.

Вона швидко зібрала свої небагаті речі. Серед них були дитячі речі, підгузки та іграшки. Світлана збирала речі дуже швидко, щоб свекруха не встигла повернутися.

Євгенія Михайлівна відвезла Світлану та Аліну до себе додому. Вони оселилися в невеличкому будиночку. Родина Жені прийняла Світлану дуже добре, дітям хотілося постійно грати з малечею.

Коли свекруха і чоловік дізналися про обставини, вони не на жарт злякалися. Вони боялися, що Світлана відбере у них частину квартири і навіть більше.

Тому свекруха вирішила, що треба розлучити дочку зі Світланою. Вона пішла до опікуна і розповіла, що Світлана забрала у неї дитину у п’яному угарі, не годує, б’є і навіть привела свідків. Анна Іванівна була «страшною» та жорстокою жінкою. Їй нічого не складало наняти хорошого адвоката і забрати дитину у Світлани.

Навіть зв’язки Євгенії Михайлівни виявилися безсилі в цій боротьбі зі свекрухою. Але одного прекрасного дня все змінилося…

Хтось наполегливо дзвонив у двері. Відчинила мати Жені. Перед нею постав високий імпозантний чоловік у піджаку з портфелем. Чоловік був літній.

— Тут живе Світлана Пильцова?

— Хто ви? Жінка відреагувала насторожено, можливо, вирішивши, що це черговий адвокат, надісланий свекрухою Світлани.

— Мені терміново потрібно з нею поговорити.

Мама Жені впустила чоловіка в дім і покликала Світлану.

Світлана прополювала грядки, а діти доглядали за її маленькою донькою.

— Добрий день, Світлано. Я Сергій, — представився чоловік і заплакав.

Виявилося, що Сергій — біологічний батько Світлани. Колись у нього був курортний роман з її мамою. Дівчина, дізнавшись про вагітність, написала Сергію, але лист забрала його мама і сховала. Після смерті мами Сергій розбирав речі і натрапив на цей лист.

Сергій так і не знайшов свою сім’ю, але, як виявилось, у нього була дочка. І нарешті вони зустрілися віч-на-віч.

Сергій був заможним, тож йому не складало труднощів владнати справу про розлучення і допомогти Світлані відстояти права на дочку. Сергій забрав їх до себе в інше місто, у великий дім, і дав все необхідне для щасливого життя.

Коли чоловік дізнався про ситуацію, що склалася, він намагався помиритися з колишньою дружиною, але вона змінила номер телефону і більше не приїздила у місто.