Глузували за сільське коріння, хоч самі з таких самих куточків…

Виросла я в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власноруч. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я закохалася в роботу на городі — не як у обов’язок, а як у віддушину. Мені подобалось копатися на грядках, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчувала, як це заземлює, заспокоює, повертає до себе. Тому, коли вийшла заміж, одразу сказала: «Потрібна дача. Немає грошей — будемо збирати».

Чоловік спершу не підтримував ідею, та, побачивши мою відданість, погодився. Придбали невеличкий будиночок з городом під Житомиром. Усе було добре — аж поки не йшлося про його рідних. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Ганна Степанівна. Кожна зустріч із нею ставала витонченим приниженням.

«Знову з цими буряками? Немов справжня колгоспниця», — кривила губи вона.
«Наш син не для того вчився й виріс у місті, щоб у землі колупатися!»

А я слухала й стискалася всередині. Не від сорому, а від незрозумілості — за що ця ненависть? Адже я не змушую, а запрошую ділити радість. Це ж не каторга — це турбота, це життя.

Та терпіла довго. Думала — містянам не зрозуміти. Інші цінності, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правди, від якої мені стало… смішно.

Виявилося, батьки мого чоловіка — самі із глибинки. Мати — з села під Сумами, батько — із глушини на Полтавщині. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, переїхавши до міста, викреслили це зі своєї історії. Наче боялись, що хтось побачить їхнє коріння.

І при цьому, без сорому, вона дозволяла собі глузувати: «Подивись на свій інтер’єр — немов у бабиній хаті! Вазочки, вишиванки, фотокартки… У нас сучасно — голі стіни, мінімалізм, жодного сміття».

А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, зате по-людськи.

Мовчала роками. Але одного разу, почувши «селючка», не стрималась. Сиділи на веранді, вона знову скривилась на мої вишневі вареники та пиріг із малиною:
«Фе, у тебе все, як у селі!»

Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини — ніколи. Тільки це не про мене. А про вас, Ганно Степанівно».

Вона завмерла. Помітила, як задригало її повіко. Спробувала перекрутитись:
«Це ти мені кажеш?!»

«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитесь. Ось у чому різниця».

Після тієї розмови вона замовкла. Жодних натяків, жодних глузів. Більше не кликала мене колгоспницею, не кривилась на домашні солені грибочки чи варення. Навіть, здається, почала поважати.

І знаєте, я не злопам’ятна. Але досі болить, що мене намагались принизити за те, що колись було їхнім життям. Хіба коріння — це сором? Хіба праця — причина для зневаги?

Я — жінка, що любить землю. Не соромлюсь свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «стильних» квартирах з холодними стінами. Бо там, де нема душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде.