Головне – вдалий шлюб: як не втратити шанс на щастя, – дізналася від родички

“Ти, Оленко, не базікай марно. Головне — вийти заміж вдало. За будь-якого розкладу виграєш,” — наставляла родичка.

Оля росла єдиною й улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чули. До кінця школи все частіше згадувала, що хоче вчитися далі — у Києві.

“Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва?” — питав батько.

“Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану,” — відповідала вона.

Довго не хотіли батьки відпускати доньку. Скільки ж вони фільмів передивилися про покалічені долі дівчат із провінції, що вирішили спробувати щастя в столиці! Та врешті змирилися. Батько домовився з далекою родичкою, яка жила в Києві. Та погодилася прихистити Олю на час навчання. Радості дівчини не було меж — вона обіцяла батькам, що впорається, що вони не матимуть за неї сорому, навіть пишатимуться нею.

Тато сам відвіз доньку, переконався, що їй добре, залишив грошей на перший час і поїхав.

Оля жила не безкоштовно — прибирала, ходила по магазинах, готувала. Сусіди тільки головою хитали: “Оце так тітка зробила з родички служницю!” Та родичка жила сама — чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вважала своє життя вдалим: “У столиці живу, не в якомусь селі!” І Олю наставляла:

“Ти, Оленко, не базікай марно. Навчання — це добре, але не головне. Головне — вийти заміж вдало. За кияка. Тоді при будь-якому розкладі виграєш. Ось як я.”

Оля слухала й усміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. Мріяла, щоб її помітили, оцінили, взяли на роботу у престижне видання. А якщо пощастить — то й на телебачення.

Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Оля закохалася в Андрія. Познайомилися випадково — святкували з подругами вдалу сесію. Андрій із другом теж були там. Побачив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів додому.

Подруги наперебій радили Олі не втрачати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Андрій не приховував, що розлучений, що має доньку. “Та хто в молодості не помиляється? Донька живе не з ним, а з мамою — не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.”

Оля нічого не планувала, але Андрій їй подобався. Він не поспішав, не тиснув — вони гуляли, ходили на виставки, у театри. За всі роки в Києві Оля так добре не пізнала місто, як після зустрічей з ним.

Він частіше говорив про любов, про спільне майбутнє, про дітей. Коли Андрій зробив пропозицію, Оля одразу погодилася. Навчання залишалося трохи — останній рік. А попереду — нове доросле життя.

Андрій запросив Олю до батьків. Тато привітно посміхнувся й сховався за газетою, а мати натякнула новій нареченій, що син увагою жінок не обділений, що вдруге помилку не дозволить, і що Олі, мабуть, потрібна київська прописка…

“Та невже не міг закохатися в рівню? Знову на ті самі граблі?” — закінчила мати.

“Які граблі? Годі, мамо. Таня, до речі, киянкою була — і де вона зараз?” — різко обірвав її Андрій і вивів Олю.

До весілля вона більше не бачила йогоПрошли роки, і Оля зрозуміла, що щастя — це не місце, а люди, які поруч, і вчинки, які надихають.