Грудка в горлі: розлука з дітьми та зустріч лише на свята

Ком у горлі: наші діти за кордоном, бачимося тільки на свята

Як же я сильно сумую за ними

Люди навколо часто кажуть мені: «Ти повинен бути радий! Син знайшов своє місце в Канаді, у нього сім’я, стабільність. Хіба це не щастя?»

Так, я радий. Звісно, я радий. Як інакше? Адже що ще може бажати батько для своєї дитини, окрім як бачити її щасливою?

Але чому тоді я не можу заснути вночі? Чому щовечора дивлюся у вікно, сподіваючись чудом почути знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли я бачу сусідських онуків, які граються на подвір’ї, а мій – десь далеко, за океаном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перших слів. Мені не дають обійняти його монітори й екрани, я не можу взяти його за руку і піти гуляти по осінньому парку, не можу навчити його їздити на велосипеді. Все, що у мене є – це кілька пікселів на екрані та голос, який щотижня стає все далі, все чужішим.

«Ми всі в одному човні»

Нещодавно вийшов у парк, сів на стареньку дерев’яну лавку, де вже зібралася компанія таких, як я. Старенькі, які пережили багато, але не звикли до найстрашнішого – самотності.

Зав’язалася розмова. Кожному було що сказати, бо у всіх однакова історія.

— У мене дві доньки, — почала тендітна жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе у Німеччині, молодша сім років тому поїхала до Польщі. Раніше хоча б приїжджали, а тепер… Все справи, клопоти. Влітку обіцяють приїхати, але щоразу щось заважає.

Інша, повнотіла жінка з добрим обличчям, посміхаючись, розповідала:

— Внучка моя вже у першому класі, німецьку знає краще за українську. Син з дружиною купили будинок у Варшаві, там у них усе добре. Цього року вони переїхали до Польщі десять років тому. А я їжджу до них взимку, а влітку вони до мене… Ну, як до мене? На пару днів у село завітають — і назад.

Слухаю, мовчу, тільки ковтаю ком у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись вдалечінь:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. В Італії вони. Все рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не тримають. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони усміхаються через екран: «Дякую, бабусю, ти у нас золота». Тільки ось мої речі так і лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує дорогі ліки від дітей, хтось – дві тисячі гривень на місяць на допомогу. У когось сину не дають відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось із сумом в очах чекає, коли невістка привезе онуків хоч на кілька тижнів.

— А я ось вам заздрю, — несподівано сказала худощава жінка років шістдесяти. — У вас хоча б діти влаштовані. А мій син — без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не виїхали, але живуть так, що хоча б поїхали… Вся їхня надія — на мої консервації, за літо накручую по триста банок компотів, огірків, варення. А що робити? Без цього не протягнуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей – це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо притиснути їх до себе, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківську пораду за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поруч, мовчки, але так, щоб відчути одне одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи нам невідомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде ще трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на моє прощання.

А так хочеться ще раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онуку і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час іде. І хто знає, чи встигнемо ми…